Розділ 28

У конторі Амона в будівлі Адміністрації було двоє друкарів. Першою була молода німкеня фрау Кохманн, а другим — старанний молодий в’язень Мєтек Пемпер. Колись Пемпер стане секретарем Оскара, але влітку 1944 року він працював з Амоном і, як і кожен на такому місці, не плекав особливих надій на майбутнє.

Уперше він близько зустрівся з Амоном так само випадково, як і служниця Гелена Гірш. Пемпера викликали до кабінету Амона, і хтось порекомендував його комендантові. Молодий в’язень раніше вивчав бухгалтерію, друкував на машинці сліпим способом і міг робити стенограми як з німецької, так і з польської мови. Його пам’ять характеризували як дослівну. Тож, як в’язень із такими вміннями, Пемпер опинився в головному управлінні Плашува біля Амона, а інколи ходив на віллу до Амона друкувати під диктовку.

Іронія долі в тому, що фотографічна пам’ять Пемпера врешті-решт більшою мірою, ніж пам’ять будь-кого із в’язнів, спричиниться до того, що Амона повісять у Кракові. Але Пемпер тоді не вірив, що такий час колись настане. У 1944 році, якби його спитали, хто стане наступною жертвою Ґьотових високих вимог, Мєтек, напевно, сказав би: «Я».

Пемпер був призначений на роль запасного друкаря. Для роботи з конфіденційними документами в Амона була фрау Кохманн, і близько не така компетентна, як Мєтек, яка повільно друкувала з голосу. Іноді Амон порушував своє правило і диктував конфіденційний текст юному Пемперу. Але Мєтек, навіть сидячи навпроти Амона з записником на колінах, не міг повністю прогнати від себе суперечливі підозри. Усі ці внутрішні повідомлення й меморандуми, деталі яких він запам’ятовує, мали зробити його першим свідком у той далекий день, коли він і Амон постануть перед трибуналом. Але були підстави підозрювати, що Амон колись матиме стерти його з лиця землі, як стирають секретну касету.

У кожному разі щоранку Мєтек заправляв у друкарську машинку папір із копірками не лише для себе, а готував ще з десяток для німкені. Коли дівчина закінчувала друкувати своє, Пемпер удавав, що збирається знищити її зайві копії, а насправді зберігав їх і читав. Ніяких записів він не робив, бо був відомий своєю пам’яттю ще зі школи. Він знав: якщо колись збереться трибунал, якщо вони з Амоном зустрінуться в суді, то він ошелешить коменданта точним датуванням своїх свідчень.

На очі Пемперові потрапляли неймовірні таємні документи. Наприклад, він читав меморандуми про шмагання жінок. Начальникам таборів нагадували, що це слід робити максимально ефективно. Залучення персоналу до такого принижує гідність есесівців, тому чеські жінки мали шмагати словацьких, словацькі — чеських. Так само — росіянки і польки. Коменданти мали увімкнути фантазію й використовувати інші національні та культурні відмінності.

Інший бюлетень нагадував, що вони не мають права виносити смертний вирок особисто. Коменданти могли подати заяву до Головного управління безпеки Райху. Амон так робив навесні з двома євреями, котрі втекли з табору у Величці, — він пропонував їх повісити. Телеграма з дозволом прийшла з Берліна, підписана, як помітив Пемпер, доктором Ернстом Кальтенбруннером, начальником Головного управління безпеки Райху.

Тепер, у квітні, Пемпер прочитав меморандум від Ґергарда Маурера, відповідального за розподіл робочої сили в Секції D генерала Ґлюкса. Маурер хотів, щоб Амон сказав йому, скільки угорців можна тимчасово утримувати у Плашуві. Їх везли на Німецький завод зброї DAW, який був дочірнім підприємством Круппа і виробляв запали для артилерійських снарядів у величезному комплексі Аушвіцу. З огляду на те, що Угорщина тільки нещодавно перейшла під німецький протекторат, ці угорські євреї і дисиденти були в здоровішому стані, ніж ті, хто роками просидів у гетто, а відтак — в ув’язненні. Так що вони стали просто знахідкою для заводів Аушвіцу. На жаль, місце у DAW для них ще не було готове, і якби комендант Плашува прийняв отих сім тисяч, які чекали на розміщення, у секції D йому були б безмежно вдячні.

Відповідь Ґьота, яку Пемпер чи то бачив, чи то сам друкував, була така: Плашув заповнений, і в межах електрифікованої огорожі нема де будувати. Однак Амон міг би прийняти 10 000 в’язнів транзитом, якщо: a) йому дозволять ліквідувати непродуктивний елемент у таборі; і б) він запровадить подвійні нари. Маурер відповів, що подвійні нари дозволити не може влітку з огляду на небезпеку епідемії тифу і що в ідеалі, за правилами, на кожну людину має припадати не менш ніж три кубометри повітря. Але він був готовий дати Ґьотові право реалізувати перший варіант. Секція D порекомендує Аушвіцу-Біркенау чи хоча б тій частині цього величезного підприємства, яка відповідає за знищення, очікувати на тих в’язнів, яких забракують у Плашуві. Водночас Східна залізниця подасть вагони для худоби, звичайно ж, на табірну гілку просто до брами Плашува.

Отже, Амон мав зорганізувати процес сортування в таборі.

З санкції Маурера та Секції D він за один день відмовив у праві на життя більшій кількості людей, ніж Оскар Шиндлер своєю хитрістю й шаленими витратами рятував на «Емалії». Амон назвав цей відбраковувальний процес «Die Gesundheitaktion» (щось ніби Операція «Здоров’я»).

Він організував цю операцію, наче якийсь сільський ярмарок. На її початку, вранці сьомого травня, Аппельпляц обвішали транспарантами: «Кожному в’язню — відповідну роботу!» З гучномовців лунали балади, Штраус і пісні про кохання. Унизу стояв стіл, де сидів есесівський лікар доктор Бланке, доктор Леон Ґросс і кілька чиновників. Уявлення Бланке про здоров’я було таким самим химерним, як і в усіх есесівських медиків. У в’язничній клініці він звільнявся від хронічних хворих за допомогою внутрішньовенної ін’єкції бензину. Таку ін’єкцію з усім бажанням не можна було б назвати милосердним убивством: пацієнта скручувало в конвульсіях, і за чверть години він задихався і помирав. Марек Біберштейн, колишній президент юденрату, який два роки провів у в’язниці на вулиці Монтелюпі, а тоді опинився в Плашуві, після серцевого нападу потрапив до Krankenstube. До того як Бланке прийшов до нього зі своїм бензиновим шприцом, доктор Ідек Шиндель, дядько тої самої Ґені, чия далека фігурка прикувала увагу Оскара Шиндлера два роки тому, з колегами підійшов до узголів’я Біберштейна. Один з них уколов Біберштейну більш милосердну дозу ціаніду.

А тепер, обклавшись картотеками, в які було внесене все населення табору, Бланке розглядав в’язнів барак за бараком і, опрацювавши одну пачку карток, прибирав їх і брався до наступної.

Коли в’язні дійшли до Аппельпляцу, їх змусили роздягтися. Їх, голих, вишикували перед медиками і наказали бігати туди-сюди. Бланке з Леоном Ґроссом, єврейським лікарем-колаборантом, записували щось у картках, указували на того чи того в’язня, підкликали його, уточнювали ім’я і прізвище. Коли в’язні бігли від медиків, ті видивлялися ознаки недуги чи м’язової слабкості. Це була безглузда і принизлива фізкультура. Чоловіки з покривленими спинами (наприклад Пфефферберґ, якому Гуяр ударом пужална скалічив хребет); жінки з хронічною діареєю, які понатирали щоки червоною капустою, щоб надати їм рум’янцю, — усі вони бігли заради життя і розуміли, що це не метафора. Юна пані Кінстлінґер, яка на Берлінській олімпіаді виступала в спринті за Польщу, розуміла, що тоді це була просто гра. А справжнє змагання — саме тепер. Шлунок перевертається, подиху бракує, а ти біжиш — під брехливу музику — заради свого золотого життя.

Жоден із в’язнів не знав результатів до наступної неділі, коли під такими самими транспарантами і музикою знову зібрали всю масу людей. Було зачитано повний список, і тих, кого відбракували на Gesundheitaktion, повели на східний край пляцу; чулись обурені і збентежені крики. Амон очікував, що може статися заколот, і заручився допомогою краківського гарнізону Вермахту, який тримався поблизу на випадок повстання в таборі. Минулої неділі під час інспектування в таборі було виявлено майже триста дітей, і тепер їх тягли з табору, і протести і плач батьків були такі голосні, що більшу частину гарнізону разом із загонами безпекової поліції, викликаними з Кракова, довелося кинути на розділення одних і других. Протистояння тривало не одну годину: охорона відсувала назад хвилі ошаленілих батьків і, як завжди, брехала родичам тих, кого було відбраковано. Ні про що не оголошували, але всі знали, що ті, кого виводять, провалили іспит на майбутнє. Вальси й жартівливі пісеньки з гучномовців заглушали гідні жалю перекрикування між двома групами. Генрі Роснер сам мучився, бо його син Олек, який, власне, ховався десь у таборі, бачив химерну картину: молодого есесівця, який зі сльозами на очах проклинав те, що робиться в таборі, й обіцяв піти добровольцем на Східний фронт. А офіцери кричали, що коли люди не вгамуються, то вони дадуть солдатам наказ стріляти. Можливо, Амон сподівався, що виправдана стрілянина додатково зменшить переповненість табору.

Усе скінчилося тим, що тисяча чотириста дорослих і двісті шістдесят вісім дітей стояли, розділені зброєю, біля східного краю Аппельпляцу, готові до відправлення в Аушвіц. Пемпер побачить ці цифри й запам’ятає, Амон залишиться ними невдоволений. Хоча це не та кількість, якої сподівався Амон, вона на той момент уже створювала місце для тимчасового утримання великої кількості угорців.

У системі карток і тек доктора Бланке плашувські діти не були так чітко зареєстровані, як дорослі. Чимало з них провели обидві ці неділі по різних сховках; і вони, і їхні батьки інстинктивно відчували, що їхній вік і відсутність у табірній документації роблять їх очевидними кандидатами на відбракування.

Олек Роснер у другу неділю ховався під стелею бараку. Там разом із ним на кроквах цілий день сиділо ще двійко дітей, і вони весь час поводилися тихо, весь день стримували бажання помочитися, терпіли вошей серед різних торб та інших речей, котрі в’язні тримали на кроквах під стелею, щурів, які бігали серед усього того. Адже ці діти знали незгірш за дорослих, що есесівці й українці підозріливо поглядають на закутки під стелею. Вони гадали, що діти померли від тифу; доктор Бланке їм казав, що тифом можна заразитися усього-на-всього від того, що в подряпину потрапить дрібка випорожнень воші. Дехто з плашувських дітей місяцями жив біля чоловічої в’язниці у бараці, на якому було написано «ACHTUNG TYPHUS» («Обережно — тиф»).

Тої неділі для Олека Роснера Амонова операція «Здоров’я» була значно страшніша за будь-яких тифозних вошей. Інші діти, деякі з отих двохсот шістдесяти восьми, виведених з маси того дня, власне, почали ту операцію з того, що сховалися. Кожна дитина у Плашуві з однаковою затятістю обрала власну схованку. Комусь більше підходили вузькі місця між бараками, хтось ліз до пральні, хтось — у сарайчик за гаражем. Чимало з таких схованок виявили чи в попередню неділю, чи в оту, і вдаватися до них уже не випадало.