Розділ 33

Моше Бейський, кресляр у Брюннліці, згадує той переполох, який здійнявся, коли забрали Оскара, — чутки, питання, що це може означати. Але Штерн, Моріц Фіндер, Адам Ґарде та інші радилися з Емілією щодо харчів, робочих доручень, встановлення нар. Отоді вони вперше зрозуміли, що Емілія — не просто статистка. Вона не була щасливою жінкою, і до її нещастя додався ще й арешт Оскара. Напевне, вона сприйняла як жорстокість те, що не встигли вони з чоловіком налагодити життя вкупі, як есесівці стали на заваді їхньому возз’єднанню. Але Штернові й усім іншим стало зрозуміло, що ця жінка господарює в цій маленькій квартирці на першому поверсі не просто з подружнього обов’язку. Тут було і те, що можна було б назвати ідеологічною відданістю. У квартирці на стіні висів образ Ісуса і Його серця у вогні. Штерну траплялися подібні ікони вдома у польських католиків. Нічого подібного в краківських помешканнях Оскара Штерн ні бачив ніколи. Ісус зі Своїм серцем не завжди в чомусь переконував на польських кухнях. Але в домі Емілії він був немовби обіцянкою — особистою обіцянкою Емілії.

На початку листопада її чоловік приїхав додому потягом. Після ув’язнення він був неголений і немитий. Був вражений, що жінки з Аушвіцу-Біркенау досі не приїхали.

На планеті Аушвіц, якою обережно, з острахом астронавтів ходили шиндлерівські жінки, Рудольф Гьосс царював як засновник, будівничий, панівний дух. Ті, хто читав роман Вільяма Стайрона «Вибір Софі», могли б порівняти його з господарем Софі — зовсім не схожим на Амона, пана Гелени Гірш. То був більш відсторонений, люб’язний і притомний чоловік, а проте все одно він невпинно виконував роль жерця цього людожерського краю. У 1920-х роках він убив шкільного вчителя з Рура за те, що той доніс на німецького активіста, і відбув строк за той злочин, а проте не вбив жодного в’язня в таборі власною рукою. Він скоріше уявляв себе техніком. Як апологет «циклону-Б» — гранул із синильною кислотою, які починали випускати газ від контакту з повітрям, — він мав тривалий особистий і науковий конфлікт зі своїм конкурентом криміналкомісаром Хрістіаном Віртом, якому був підпорядкований табір Белжець, — той був очільником школи чадного газу. Офіцер хімічного підрозділу СС Курт Ґерштейн бачив той жахливий день, коли методом комісара Вірта партію єврейських чоловіків три години тримали в газових камерах, поки знищили. Те, що Гьосс обстоював ефективнішу технологію, частково пояснювало розростання Аушвіцу і занепад Белжцю.

У 1943 році, коли Рудольф Гьосс залишив Аушвіц, щоб виконувати обов’язки заступника голови Секції D в Оранієнбурзі, те місце вже було більш ніж табором. То була дивовижна організація. Феномен. Не можна було сказати, що в Аушвіці моральний всесвіт розкладався. Він був просто вивернутий, немовби якась чорна діра, під тиском земного зла — сюди втягувались і випаровувались народи й історія, а з димом вилітала мова. Камери під землею називалися «дезінфекційні підвали», ті, що стояли на землі, — «душові», і обершарфюрер Молль, чиїм завданням було розпоряджатися вставити в дах «підвалів» і стіни «душових» сині кристали, буденно кричав своїм асистентам: «Добре, даймо їм чого-небудь пожувати!»

Гьосс повернувся до Аушвіцу в травні 1944 року і керував усім табором у той час, коли шидлерівські жінки мешкали в бараку в Біркенау, так близько до цього дивака обершарфюрера Молля. Як говорить міфологія Шиндлера, за своїх триста працівниць Оскар боровся саме з Гьоссом. Звичайно, Оскар з ним і розмовляв по телефону, і ще якось торгувався. Але також він мусив мати справу зі штурмбанфюрером Фріцом Гартьєнштайном, комендантом Аушвіцу-ІІ, тобто Аушвіцу-Біркенау, а також із унтерштурмфюрером Францом Гьосслером, молодиком, який у цьому великому місті відповідав за жіночий район.

Про що можна казати з певністю, так це про те, що Оскар відправив молоду жінку з валізою, повною напоїв, шинки й діамантів, домовлятися з цими функціонерами. Дехто каже, що після дівчини Оскар пішов до них сам разом із впливовим офіцером СА (штурмабляйтунґу — штурмових команд) штанадартенфюрером Пельце, котрий, як потім розповість друзям Оскар, був агентом Британії. Інші говорять, що Оскар сам до Аушвіцу не їздив зі стратегічних міркувань, а натомість подався до Оранієнбурґа та Інспекції з озброєння в Берліні, щоб натиснути на Гьосса з цього флангу.

Історія, яку згодом розповість у публічній промові в Тель-Авіві Штерн, така. Коли Оскара випустили з в’язниці, Штерн підійшов до Шиндлера і «на вимогу декого з моїх товаришів» попросив Оскара вжити якихось рішучих заходів щодо жінок, які досі сидять у пастці Аушвіцу. Під час розмови до кабінету зайшла одна з секретарок Оскара — імені Штерн не уточнює. Шиндлер поглянув на дівчину і показав на один зі своїх пальців, який оздоблював масивний перстень із діамантом. Він спитав дівчину, чи хоче вона цю чималу прикрасу. Штерн каже, що дівчина дуже зацікавилася. Тоді, як розповідає Штерн, Оскар сказав:

— Візьміть список жінок, наберіть у валізу найкращої їжі й напоїв, які знайдете на моїй кухні. І вирушайте до Аушвіцу. Ви ж знаєте, що тамтешній комендант любить гарненьких дівчат. Якщо ви про все домовитеся, цей діамант — ваш. І не тільки він.

Така сцена варта епізоду зі Старого Заповіту, коли заради блага народу завойовнику пропонують жінку. А водночас це цілком центральноєвропейська сцена, з тими великими діамантами сумнівного походження і розрахунками натурою.

Штерн каже, що секретарка пішла. Коли за два дні вона не повернулася, сам Шиндлер у товаристві загадкового Пельце пішов залагоджувати справу.

Як говорить шиндлерівська міфологія, він справді відрядив свою коханку переспати з комендантом — чи Гьоссом, чи Гартьєнштайном, чи Гьосслером — і залишив їй на подушці діаманти. А дехто, як той самий Штерн, говорить про «одну з секретарок», треті називають ауфзеера (наглядачку) — чарівну блондинку з есесівського гарнізону Брюннліцу, яка врешті-решт якраз була коханкою Оскара. Але, хай там як, виглядало на те, що ця дівчина тепер теж опинилася в Аушвіці разом із шиндлерівськими жінками.

Як розповідає сама Емілія Шиндлер, посланницею була дівчина років двадцяти двох — двадцяти трьох. Походила вона з Цвіттау, її батько був давнім другом сім’ї Шиндлерів. Вона нещодавно повернулася з окупованої Росії, де працювала секретаркою в німецькій адміністрації. Вона була доброю подругою Емілії і сама зголосилася на це завдання. Малоймовірним видається, щоб Оскар вимагав сексуальної жертви від подруги сім’ї. Хоча в цьому плані він був розбійником, цей бік історії, звичайно, є міфом. Ми не знаємо, як саме та дівчина домовлялася з аушвіцькими офіцерами. Знаємо тільки, що вона перетнула межу цього жахливого королівства і трималася хоробро.

Потім Оскар розповідав, що коли сам розмовляв із керівництвом аушвіцького некрополю, його знову, по-старому, почали спокушати. Жінки, сказали вони, в нас уже кілька тижнів. Вони тепер як робоча сила нікуди не годяться. Може, забули б ви про ці три сотні? Ми вам інші три сотні дамо, у нас тут їх без ліку. У 1942 році сержант на станції Прокоцим намагався переконати Оскара в чомусь подібному. Навіщо вам саме на цих іменах наполягати, пане директоре.

Тепер, як і тоді на Прокоцимі, Оскар гнув свою звичну лінію:

— Це — незамінні кваліфіковані працівниці, які займаються зброєю. Я їх сам кілька років навчав. З такими вміннями я не можу знайти їм заміну швидко. Я знаю ці імена, значить, я знаю ці імена!

— Хвилиночку, — продовжив спокусник. — Я бачу в списку дев’ятирічну дочку Філи Рат. Ось одинадцятирічна дочка Реґіни Горовиць. Ви хочете сказати, що це теж — кваліфіковані працівниці, які займаються зброєю?

— Вони шліфують корпуси сорокап’ятиміліметрових снарядів, — сказав Оскар. — Дівчат я відібрав за довгі пальці, які дістають углиб далі, ніж у дорослих.

Подібна розмова на підтримку дівчини з друзів родини в Оскара відбувалася чи то по телефону, чи особисто. Шиндлер переповідав результати переговорів найближчим товаришам із в’язнів-чоловіків, і деталі розмов потім переказувалися в цехах. Заяви Оскара, що діти йому потрібні, щоб шліфувати внутрішню частину корпусів снарядів, були повною нісенітницею. Але він уже не вперше користувався цим аргументом. Якось пізно ввечері в 1943 році сироту Аніту Лампель викликали на Аппельпляц у Плашуві. Там вона побачила, як Оскар сперечається з жінкою середнього віку, Älteste жіночого табору. Староста казала приблизно те саме, що Гьосс, чи то Гьосслер, скаже згодом в Аушвіці:

— Не розказуйте мені, що вам потрібна чотирнадцятирічна дитина на «Емалії». І не розказуйте, що комендант Ґьот вам дозволив туди її записати! — Звичайно, староста хвилювалася, що список в’язнів «Емалії» хтось підправив і вона муситиме за це відповідати.

Того вечора Аніта вражено слухала, як Оскар, який ніколи не бачив її рук, заявляв, що її промислова цінність полягає в довгих пальцях, а гер комендант дав дозвіл.