Розділ 15

З облич власних робітників Оскар міг прочитати дещо зі страждань гетто. Людині там не було ані часу, щоб перевести подих, ані тихого кутка, де можна сховатися, відстояти свої звички чи зберегти родинні традиції. Дехто ховався й знаходив спокій у підозрі до всіх — сусідів по кімнаті, поліцаїв ОД на вулиці. Та й найрозумнішим з них не було зрозуміло, кому варто довіряти. «Кожен пожилець, — писав молодий художник Юзеф Бау про будинки гетто, — має власний світ секретів і таємниць». Діти раптово припиняють розмову, почувши рипіння сходів унизу. Дорослі прокидаються від страшних снів про вислання й конфіскацію в повній народу кімнаті на Подґужі; самі події цих снів, сам смак цього страху мали продовження в страхах наяву. Дикі чутки обступають їх зусібіч у кімнаті, на вулиці, у заводських цехах. Спіра склав новий список — удвічі чи втричі довший за попередній. Усіх дітей відправлять до Тарнова і розстріляють, чи до Штуттгофа, де їх потоплять, чи до Бреслау, де їх перевчать на нацистів, позбавлять ознак раси, ставитимуть на них досліди… У вас є старі батьки? Усіх старших за п’ятдесят років заберуть до Велички на соляні копальні. Працювати? Ні, їх замурують у порожніх шахтах.

Усі ці чутки, більша частина яких доходила до Оскара, трималися на людському інстинкті запобігти злу, висловивши його, — переграти саму Долю, показавши їй, що маєш багатшу уяву, ніж вона.

Але того червня найгірші сни й поголоски набули конкретної форми, найфантастичніші чутки перетворилися на дійсність.

На півдні гетто за вулицею Ренкавкою здіймався горбистий парк. Там можна було тихо й непомітно, як на середньовічних картинах із зображенням облоги, зазирнути згори за південний мур гетто. Якщо їхати краєм пагорбів, то перед вами відкривалася вся мапа гетто, і можна було роздивитися, що робиться на вулицях унизу.

Шиндлер помітив цю перевагу, катаючись тут з Інґрід навесні. Тепер, вражений сценою на станції Прокоцим, він вирішив покататися тут знову. Наступного ранку після порятунку Банкєра він узяв напрокат коней у стайнях парку Беднарського. Вони з Інґрід чудово екіпірувалися для прогулянки верхи: у довгих жокейських жакетах, штанах для верхової їзди і блискучих чоботях. Дві світловолосі судетські голови високо над розтривоженим мурашником гетто.

Вони їхали ліском і швидким чвалом проминали відкриті луки. Із сідла їм було видно вулицю Венгерську, натовпи людей за рогом лікарні і, ближче, — загін есесівців із собаками, що заходив до будинків, родини, які вибігали на вулицю, натягаючи на ходу пальта, незважаючи на спеку, в передчутті довгого шляху в невідомість. Інґрід із Оскаром скерували своїх коней у тінь під дерева і стали уважно роздивлятися, що відбувається, зауважуючи дрібні деталі. Поліцаї ОД, озброєні кийками, працювали разом з СС. Дехто з єврейського загону діяв з помітним ентузіазмом: за кілька хвилин Оскар побачив з пагорба, як трьох жінок, котрі не бажали йти, вдарили кийком по плечах. Спочатку він наївно розгнівався. Есесівці б’ють євреїв руками євреїв. Протягом дня, щоправда, стало зрозуміло, що дехто з єврейської поліції бив людей, щоб врятувати їх від гіршої долі. Та й крім того в ОД працювало нове правило: коли ти не можеш вивести якусь родину надвір, то виведуть твою власну.

Також Шиндлер помітив, що на Венгерській поступово формувалися дві шеренги. Одна стояла, а людей з другої в міру її збільшення групами вели за ріг на Юзефінську, і далі вони зникали з очей. Це збирання й рух пояснити було нескладно, адже Шиндлер з Інґрід під прикриттям сосон і на висоті пагорбу над гетто були на відстані лише двох-трьох маленьких кварталів від операції.

Коли родину виводили з квартири, її членів силоміць розподіляли у дві шеренги. Наприклад, дочка-підліток з відповідними паперами опинялася в статичній шерензі і гукала до своєї літньої матері, котру гнали в другу шеренгу. Сонному працівникові нічної зміни, розбудженому посеред відпочинку, вказували на одну шеренгу, а його дружині й дитині — на другу. Посеред вулиці молодий чоловік сперечався з поліцаєм ОД.

Чоловік кричав:

— До біса Blauschein! Я хочу йти з Евою і дитиною!

У суперечку втрутився озброєний есесівець. На тлі маси мешканців гетто таке створіння у свіжонапрасованій літній формі здавалося надзвичайно ситим і бадьорим. Із пагорба було видно автоматичний пістолет в його руці. Есесівець ударив єврея у вухо і грубо на нього прикрикнув. Хоча Шиндлер не міг розібрати слів, він не сумнівався, що подібне вже чув на станції Прокоцим:

— Мені все одно. Хочеш, давай, іди до своєї жидівської шльондри драної!

Чоловік перейшов з однієї шеренги в іншу. Шиндлер побачив, як він підходить до своєї дружини і пригортає її та як під прикриттям цього жесту подружньої вірності якась жінка тихцем прокрадається в будинок, не помічена есесівцями.

Оскар з Інґрід розвернули коней, перетнули порожню алею і заїхали на вапнякову скелю в кількох метрах від попереднього спостережного пункту — звідти було добре видно вулицю Кракуса. На ближчому від них відтинку цієї вулиці коїлося приблизно те саме, що й на Венгерській. Шеренгу жінок і дітей, не дуже велику, гнали в бік Пивної вулиці. Попереду йшов один вартовий, а позаду другий. У цій колоні була очевидна неврівноваженість: дітей було набагато більше, ніж могли народити ті жінки, які з ними йшли. У хвості дибуляла маленька дитина в червоному плащику і шапочці. Шиндлер звернув увагу на цю фігурку, бо вона стверджувала себе — десь так, як отой чоловік з нічної зміни на Венгерській. Звичайно, маля проголошувало, що обожнює все червоне.

Шиндлер сказав про дитину своїй супутниці. Це, очевидно, дівчинка, сказала Інґрід. Дівчатка захоплюються кольорами, особливо отакими.

Вони спостерігали і бачили, як чоловік з Ваффен-СС у кінці колони час від часу простягав руку і спрямовував червону цяточку. Не грубо, а десь як старший брат, яким він міг би бути такій дитині. Його, напевне, офіцери просили зробити що-небудь, аби не розпалювати сентиментальні тривоги цивільних перехожих, і солдат дуже старався. Так і тривога двох вершників у парку Беднарського на хвилю несподівано вляглася. Але спокій дуже швидко минув. Адже за колоною жінок і дітей, що закінчувалася тим малям, немовби рухомою червоною крапочкою, на північ із двох боків вулиці працювали команди СС із собаками.

Вони вривалися в пропахлі важким духом квартири; про їхній рух засвідчила якась валіза, що вилетіла з другого поверху й розкрилася на тротуарі. І, тікаючи від псів, з будинків вибігали чоловіки, жінки і діти, які ховалися по горищах і шафах, у комодах без шухляд, — ті, кого оминула перша хвиля обшуків. Вони вискакували на тротуар, з криком тікаючи від доберманів-пінчерів. Здавалося, прискорилося все, і з пагорба ставало важко роздивитися, що діється. Тих, хто вибігав, розстрілювали просто на вулиці — вони під кулями перелітали через канави, їхня кров текла у риштаки. Мати й худенький синок — восьми чи, може, й неповних десяти років — сховалися під підвіконням на західному боці вулиці Кракуса. Шиндлерові стало нестерпно страшно за них, від цього жаху відібрало ноги, він ледь не випав із сідла. Він озирнувся на Інґрід і побачив її руки, туго обмотані вуздечкою. Він почув, як вона поряд із ним вигукує перелякані благання.

Оскар пошукав очима червону крихітку в дальшій частині вулиці Кракуса. Це все відбувалося менш ніж у половині кварталу від неї — ніхто не чекав, поки та колона зайде за ріг Юзефінської. Шиндлер нічим не міг пояснити оцю бійню на тротуарі. А проте вона недвозначно показувала, наскільки серйозні їхні наміри. Коли червона дівчинка зупинилася в кінці колони й хотіла озирнутися, ту жінку, що ховалася, застрелили в шию, а один із солдатів, коли хлопчик з плачем сповз по стіні, притис його голову до землі чоботом, немовби щоб зафіксувати, приставив дуло до потилиці — за інструкцією СС — і вистрілив.

Оскар знову глянув на маленьку дівчинку в червоному. Вона зупинилась і побачила, як опускається той чобіт. Між нею і передостаннім у колоні уже збільшився розрив. Знов есесівець по-братньому підштовхнув її назад у колону. Гер Шиндлер не розумів, чому він не вдарив дитину прикладом гвинтівки — адже на іншому кінці вулиці Кракуса жодного милосердя не існувало.