Розділ 38

У наступні години після промови Оскара есесівський гарнізон почав розбігатися. Усередині фабрики загонові будзинців та інших людей із уже колишніх в’язнів роздавали зброю, про яку подбав Оскар. Була надія роззброїти СС, а не зав’язувати з ними ритуальний бій. Було б нерозумно, пояснив Оскар, привертати до брами увагу яких-небудь озлоблених підрозділів, які відступають. Але якщо дійде до чогось уже зовсім неймовірного на зразок спланованих агресивних дій, то врешті-решт доведеться закидати вишки гранатами.

Однак правда полягала в тому, що загонам потрібно було лише організувати те роззброєння, про яке сказав Оскар. Вартові кого головної брами здали зброю майже радо. На темних сходах, що вели з бараків СС, Польдек Пфефферберґ разом із в’язнем на ім’я Юзек Горн роззброїли коменданта Моцека: Пфефферберґ приставив тому до спини палець, ну а Моцек — притомна людина за сорок, якій є куди йти, — став благати зберегти йому життя. Пфефферберґ узяв комендантового пістолета, і після недовгої затримки, під час якої Моцек кричав, щоб директор прийшов йому на допомогу, його випустили, і він пішов додому.

Ті вишки, про взяття яких Урі та інші стільки годин думали, розробляючи плани, як виявилося, вже спорожніли. Декого з в’язнів, які щойно отримали зброю від гарнізону, посадили нагору, щоб усі бачили: тут ще триває старий порядок.

Коли пробило північ, жодної есесівської душі в таборі вже не було видно. Оскар викликав до свого кабінету Банкєра і дав йому ключ від одного особливого складу. То був флотський склад, розташований, доки росіяни не ввійшли в Силезію, десь під Катовицями. Напевне, на ньому зберігалося те, що могло бути потрібним для команд патрульних катерів на річках і каналах, і Оскар дізнався, що Інспекція з озброєння хотіла б винайняти складські приміщення десь у менш небезпечному місці. Оскар дістав контракт на той склад — «за допомогою невеликих подарунків», як він висловиться потім. Так що вісімнадцять вантажівок курток, уніформ, матеріалу для теплої вовняної білизни, а також п’ять мільйонів котушок ниток і багато взуття привезли на зберігання до Брюннліцу. Штерн та інші стверджували, що Оскар знав, що той склад буде при ньому до кінця війни, маючи намір після війни роздати ті речі в’язням. У пізнішому документі Оскар говорить те саме. Він добув контракт, каже Шиндлер, «з наміром забезпечити одягом моїх єврейських протеже після війни… Експерти з текстилю серед євреїв оцінили мій склад у понад 150 тисяч доларів США (у валюті мирного часу)». У Брюннліці такі люди були: наприклад, Юда Дреснер, який колись торгував тканинами на Страдомській, чи Іцхак Штерн, який працював у текстильній компанії навпроти.

Під час ритуалу передачі цінного ключа Банкєрові Оскар разом з Емілією вбралися в смугасті роби в’язнів. Та зміна на протилежне, заради якої він працював від перших днів DEF, утілилася. Коли він вийшов у такому вигляді надвір попрощатися, усі подумали, що це просто легковажний маскарад, так що вони зможуть спокійно перевдягтись у звичайний одяг при зустрічі з американцями. Але з того, що вони вдяглися в ці грубі роби, все одно не виникало бажання так уже сміятися. Шиндлер у найглибшому розумінні слова назавжди залишиться заручником Брюннліцу й «Емалії».

Їхати з Оскаром і Емілією викликалися восьмеро в’язнів. Усі були дуже молоді, але серед них була і пара — Ричард і Анка Рехени. Найстаршим серед цих вісьмох був інженер Едек Ройбінський, але і той був на десять років молодший за Шиндлерів. Згодом він розповість про цю химерну подорож.

Емілія, Оскар і шофер мали сидіти в «мерседесі», усі решта — у вантажівці, навантаженій харчами, цигарками й напоями як мінною валютою. Здається, Оскару не терпілося вирушати. Одна з російських загроз, власовці, уже зникла: кілька днів тому вони пішли. Але друга, як очікувалося, могла дістатися Брюннліцу наступного ранку, а то й раніше. Із заднього сидіння «мерседесу», де Емілія з Шиндлером всілись у в’язничних робах — треба відзначити, не як в’язні, а скоріше як буржуа, що їдуть на бал-маскарад, — Оскар продовжував роздавати вказівки Штернові, Банкєру і Зальпетеру. Проте було помітно, що він уже хоче в дорогу. Але коли водій Долек Ґрюнгаут спробував завести авто, двигун мовчав. Оскар виліз із заднього сидіння й зазирнув під капот. Він був стривожений — уже не той чоловік, який виголосив ті впевнені слова кілька годин тому. «Що сталося?» — питав він. Ґрюнгаутові було важко розібратися в темряві. Він трохи пошукав несправність, і вона виявилася несподіваною. Хтось, кого лякав від’їзд Оскара, перерізав проводку.

Пфефферберґ із натовпу проводжальників побіг до зварювальної майстерні, приніс свої інструменти і взявся до роботи. Він пітнів, руки його, здається, слухалися погано: його хвилювало, що Оскар дуже поспішає. Шиндлер усе позирав на браму, немовби будь-якої секунди там можуть з’явитися росіяни. То не був такий уже безпідставний страх — інші люди у дворі також боялися, що все може так безглуздо скінчитись, — а Пфефферберґ занадто старався і працював задовго. Але нарешті Ґрюнгаут гарячково крутнув ключ — і двигун завівся.

«Мерседес» рушив, вантажівка за ним. Усі занадто хвилювалися, щоб якось урочисто попрощатися, але лист, у якому йшлося про заслуги Оскара та Емілії, підписаний Штерном і Зальпетером, Шиндлерам вручили. Кортеж виїхав із воріт і покотив понад залізницею, завернув праворуч на Гавлічкув Брод, туди, де лежала Європа, безпечніша для Шиндлерів. Було в цьому щось від весілля: Оскар, який приїхав до Брюннліцу зі стількома жінками, вирушав звідти зі своєю дружиною. Штерн та інші залишилися стояти у дворі. Після стількох обіцянок вони належали самі собі. Тепер вони самі мусили нести цю ношу і цю непевність.

Потім був триденний проміжок зі своїми історіями та небезпеками. Коли есесівці розбіглися, єдиним представником машини вбивства в Брюннліці залишився німецький капо, що приїхав із Ґрьосс-Розену з шиндлерівськими чоловіками. У самому Ґрьосс-Розені його знали як убивцю, нажив він собі ворогів і в Брюннліці. Гурт чоловіків потяг його з нар до цеху, і там капо енергійно й безжально повісили на одній з тих самих балок, на яких унтерштурмфюрер Ліпольд обіцяв перевішати всіх. Хтось із в’язнів намагався спинити той самосуд, але його учасники так лютували, що їх зупинити було неможливо.

Ця подія, це перше вбивство в мирний час, у багатьох людей Брюннліцу назавжди викликало огиду. Вони пам’ятали, як Амон Ґьот вішав бідолашного інженера Краутвірта на Аппельпляці в Плашуві, і бачити цю кару їм було відразливо до глибини душі, хоч і з іншої причини. Адже Амон — він і є Амон, його не зміниш. А ці кати були їхніми братами.

Коли капо вже припинив смикатись у зашморзі, його так і залишили висіти над мовчазними машинами. Це видовище людей аж ніяк не порадувало, а, навпаки, змусило замислитись і засумніватись. Нарешті хтось із тих, хто не брав участі в карі, перерізав мотузку і спалив тіло. Отаким химерним табором виявився Брюннліц: єдиним тілом, згодованим печам, призначеним для мертвих євреїв, став труп арійця.

Протягом наступного дня роздавали вміст флотського складу. Величезні рулони вовняної тканини ділилися на відрізи. Моше Бейський стверджує, що кожному в’язневі дісталося по три метри плюс повний комплект білизни і по кілька котушок ниток. Деякі жінки вже того самого дня взялися шити собі вбрання, щоб повертатися додому. Інші зберегли свої відрізи, щоб у хаосі найближчого майбутнього виживати, вимінявши їх на щось необхідне.

Роздали і ті «Еґіпскі» цигарки, які Оскар добув мародерством із палаючих брненських складів, кожному в’язневі дали по пляшці горілки зі складів Зальпетера. Мало хто її пив. Просто це була надто велика цінність, щоб її просто випити.

Коли стемніло того другого вечора, з боку Цвіттау під’їхав німецький танковий підрозділ. Лютек Файґенбаум, сидячи з гвинтівкою за кущем коло брами, відчував бажання почати стрілянину, щойно до табору наблизиться перший танк. Але подумав, що то було б необачністю. Танки прогуркотіли повз. Канонір на одному з останніх танків у колоні, видно, подумав про те, що вишки й огорожа означають, що там засіли єврейські злочинці, — і, розвернувши дуло вбік, дав два залпи в табір. Один снаряд вибухнув у дворі, другий — на жіночому балконі. Це був раптовий вияв озлоблення: озброєні в’язні чи то з розсудливості, чи просто з подиву не відповіли на нього.

Коли останній танк зник удалині, табірний загін почув з двору жіночий плач нагорі. Одну з дівчат поранило осколком. Поранена перебувала в шоковому стані, а вигляд її ран спричинив виплеск усього того горя, яке її сусідки стримували в собі останні роки. Жінки плакали, а тим часом брюннліцькі лікарі оглянули дівчину і виявили, що поранення є поверховим.

Оскар із компанією перші години їхали у хвості колони вантажівок вермахту. Опівночі такі ризиковані переїзди ще були цілком виправдані, ніхто не тривожив пасажирів «мерседеса». Позаду було чути, як німецькі інженери підривають динамітом військові споруди, вряди-годи лунали інші віддалені звуки: на когось нападали з засідки чеські підпільники. Біля містечка Гавлічкув Брод вони, певне, відстали від тієї колони, бо їх зупинили чеські партизани, ставши посеред дороги. Оскар почав грати роль утікача:

— Ми з цими добродіями тікаємо з концтабору. Есесівці всі розбіглися, а з ними і гер директор. Це його автомобіль.

Чехи стали питати, чи мають вони зброю. З вантажівки виліз Ройбінський і долучився до обговорення. Він признався, що має гвинтівку.