Розділ 35

А фабрика ж нічого не виробляла. «Жоднісінького снаряду!» — хитаючи головами, визнають в’язні Брюннліцу. Жоден вироблений там сорокап’ятиміліметровий снаряд не можна було використовувати, жоден ракетний корпус. Оскар і сам протиставляє масштаби виробництва DEF за краківських часів і за часів Брюннліцу. На Заблочі емалевої продукції за все існування фабрики було вироблено на шістнадцять мільйонів райхсмарок. За той самий час у зброярському відділі «Емалії» було вироблено снарядів на півмільйона. Оскар пояснює, що в Брюннліці «з огляду на відмову від виробництва емальованого посуду» узагалі про якісь масштаби виробництва навіть говорити не випадало. Виробництво зброї, за його словами, зіткнулося з «початковими труднощами». Але насправді за брюннліцькі місяці він спромігся на одну вантажівку «деталей боєприпасів» на тридцять п’ять тисяч райхсмарок.

— Ті деталі, — потім розповість Оскар, — до Брюннліцу привезли вже як напівфабрикат. Надати ще менше [для воєнних дій] було неможливо, і пояснювати все «початковими труднощами» ставало дедалі небезпечніше для мене й моїх євреїв, бо міністр із озброєння Альберт Шпеєр щомісяця підвищував вимоги.

Небезпека Оскарової імітації виробництва полягала не лише в тому, що це псувало його репутацію в міністерстві озброєння. Це сердило керівників інших підприємств. Адже система фабрик була фрагментована: на одній виробляли корпуси снарядів, на другій детонатори, на третій додавали вибухівку і збирали все докупи. Таким чином, вважалось, атака з повітря на будь-яку з фабрик не зможе суттєво знизити загальне виробництво зброї. Корпуси, які робилися в Оскара, відправлялися товарними вагонами далі, і там їх оглядали інженери, яких Оскар не знав і до яких не мав доступу. Корпуси, вироблені в Брюннліці, завжди відбраковувалися під час контролю якості. Оскар показував скарги Штернові, Фіндерові, Пемперу чи Ґарде. Він розкотисто реготав, немовби ці скарги писали якісь опереткові бюрократи.

Згодом сталося таке. Штерн із Мєтеком Пемпером уранці 28 квітня 1945 року були в кабінеті Оскара. Того ранку всі в’язні, як потім виявилося, перебували у величезній небезпеці: їх усіх прирік на смерть штурмбанфюрер Гассебрьок. Оскар відзначав свій тридцять сьомий день народження, з цієї нагоди було вже відкорковано коньяк. А на його столі лежала телеграма з заводу, де збирали зброю, неподалік Брно. Там ішлося про те, що Оскарові корпуси для протитанкових мін не змогли пройти жодного випробування якості. Їх неточно відкалібрували, не загартували за правильної температури, так що вони всі потріскалися під час випробувань.

Оскар від тієї телеграми просто-таки прийшов в екстаз, передавав її Штернові з Пемпером, щоб і вони прочитали. Пемпер згадує, що тоді почув черговий неймовірний вислів Оскара:

— Кращого подарунка на день народження в мене ще не було. Тепер я знаю, що жодного бідолаху моя продукція не вбила!

Цей випадок говорить про два протилежні потяги Оскарової душі. Для такого промисловця, як Шиндлер, є щось божевільне в радості від того, що він нічого не виробляє. Але водночас це і спокійне шаленство німецького технократа, який, коли здався Відень, коли люди маршала Конєва вже обнялися з американцями на Ельбі, і далі вважає за самозрозуміле, що його зброярська фабрика на цих пагорбах ще має час налагодити роботу і витримувати належну дисципліну та рівень виробництва.

Але головне питання, яке виникає з огляду на цю «святкову» телеграму, — як же Оскар протримався весь цей час, усі ті сім місяців до дня свого народження?

Люди Брюннліцу пам’ятають цілу серію інспекцій і перевірок. Фабрикою гордовито крокували люди з Секції D зі списками в руках. Тоді приходили інженери з Інспекції з озброєння. Оскар завжди частував високих гостей обідом і вечерею, задобрював їх шинкою та коньяком. У Райху вже мало де можна було так смачно пригоститись, як у Шиндлера. В’язні коло верстатів, печей, пресів звертали увагу на те, що від інспекторів у формі пахне спиртним і що вони ходять цехами не дуже твердо. Усі шиндлерівські працівники в один голос переказують історію про якогось чиновника, котрий під час однієї з останніх за війну перевірок вихвалявся, що вже його Оскар точно не спокусить своєю товариськістю, обідом і випивкою. На сходах, які вели з гуртожитків униз до цехів, як говорить легенда, Оскар підставив йому підніжку, і чиновник покотився до самого низу, розбивши голову і зламавши ногу. Щоправда, ким саме був той міцний горішок із СС, в’язні Брюннліцу загалом не пам’ятають. Один з них каже, що то був Раш, шеф моравської поліції. Сам Оскар спогадів про цей випадок не залишив. Тож ця оповідка — з тих історій, які відображують уявлення людей про Оскара як божество, котре враховує все. І треба сказати, що у в’язнів було природне право поширювати такі легенди. Адже вони перебували під найбільшою загрозою. Коли б їх підвела легенда, вони заплатили б за це найтяжчу ціну.

Одна з причин, через яку Брюннліц пережив усі ті перевірки, була неослабна хитрість кваліфікованих працівників Оскара. Над вимірювальними приладами печей попрацювали електрики. Стрілка лічильника показувала правильну температуру, коли насправді піч усередині була на сотні градусів холодніша.

— Я написав виробникам, — казав Оскар інспекторам з озброєння. Він грав роль похмурого, прикро враженого підприємця, в якого може знизитися прибуток. Він звалював провину на нерівність підлоги, на поганих наглядачів-німців. Знову вів мову про «початкові труднощі», з чого мало випливати, що коли вже вони минуться, то фабрика тоннами постачатиме свою продукцію куди слід.

Біля верстатів, як і коло печей, усе виглядало нормально. Верстати видавалися ідеально налаштованими, але насправді відступали від норми на мікроміліметр. Більшість інспекторів, які тут бували, йшли з Оскарової фабрики не лише з коньяком і цигарками, а й із легким співчуттям цьому славному чоловікові, в якого такі непрості проблеми.

Штерн завжди стверджував, що врешті-решт Оскар закупив певну кількість ящиків із корпусами снарядів в інших чеських виробників і під час інспекцій видавав їх за свою продукцію. Про те саме свідчить і Пфефферберґ. У кожному разі, Брюннліц продовжував своє існування завдяки спритності рук Оскара.

Бувало, для того щоб справити враження на ворожо налаштоване місцеве населення, Шиндлер запрошував у гості місцевих посадовців — пройтися фабрикою і пообідати. Але завжди ті люди не були спеціалістами в галузі техніки й виробництва зброї. Після того як директор побував на Поморській, Ліпольд, Гоффман і голова районного комітету партії написали листи всім можливим чиновникам — місцевим, провінційним, берлінським, — скаржачись на Шиндлера, його аморальну поведінку, зв’язки, порушення расового й пенітенціарного законодавства. Зюссмут розповів Шиндлерові про гори листів зі скаргами, що надходять до Троппау. Тож Оскар запросив Ернста Гана до свого Брюннліцу. Ган був другою особою в бюро головного берлінського штабу, який відповідав за обслуговування сімей есесівців. «То був, — із суворістю звичного гультяя відзначав Оскар, — відомий п’яниця». Ган узяв із собою свого друга дитинства Франца Боша. Бош, як уже відзначив Оскар, теж був «п’яниця безпробудний». Також Бош був убивцею сім’ї Ґуттерів. Однак Оскар, стримуючи відразу, прийняв і цього гостя заради корисних громадських зв’язків.

Коли Ган прибув до містечка, на ньому була та сама чудова, ідеально чиста форма, в якій його й очікував побачити Оскар. Він був весь в аксельбантах і орденах, адже Ган — старий есесівець, який застав давні славні деньочки партії. Блискучого штандартфюрера супроводжував не менш пишний ад’ютант.

Запросили на обід і Ліпольда, який винаймав квартиру поза табором. Від самого початку він почувався, наче заплив на глибину. Адже Ган явно любив Оскара: п’яниці завжди його любили. Згодом Оскар схарактеризує цих людей у їхній формі як «помпезних». Але принаймні Ліпольд пересвідчився, що коли він писатиме скарги далеким посадовцям, то врешті-решт вони можуть опинитися на столі якого-небудь із давніх Оскарових товаришів по чарці, і скінчитися це для нього, Ліпольда, може кепсько.

Уранці по тому, розповідають, Оскар весело їхав через Цвіттау в цьому блискучому берлінському товаристві. Місцеві нацисти стояли на тротуарах і зиґували цьому цвіту Райху, коли машина проїжджала повз них.

Вгамувати Гоффмана було не так просто, як решту. Триста жінок Брюннліцу, як відзначав Оскар, «не мали можливості працевлаштування». Уже згадувалося, що багато з них цілими днями плели. Узимку 1944 року для людей, єдиним одягом яких була смугаста форма, плетіння було не рукоділлям від неробства. Однак Гоффман надіслав офіційну скаргу до СС щодо тієї вовни, яку шиндлерівські жінки покрали з його ящиків у прибудові. Він вважав, що це скандал і викриття істинної діяльності так званої зброярської фабрики Шиндлера.

Коли Оскар зайшов до Гоффмана, старий перебував у піднесеному настрої.