Розділ 37

Тридцять сьомий день народження Оскара святкував і сам директор, і всі його в’язні. Один із майстрів зробив маленьку коробочку, в якій можна було тримати запонки, і коли до цеху зайшов гер директор, дванадцятирічну Нюсю Горовиць підштовхнули вперед, і вона виголосила підготовлену промову зі святкової нагоди:

— Пане директоре! — сказала дівчинка по-німецьки; директору довелося нахилитися, щоб її почути. — Усі в’язні бажають вам усього найкращого у ваш день народження.

То саме була субота, якраз доречна, адже всі люди Брюннліцу завжди згадують той день як бучне свято. Рано вранці, десь тоді, коли Оскар уже почав відзначати свої уродини коньяком «мартелл» у кабінеті й веселитися з сердитої телеграми з Брно, у двір заїхали дві вантажівки білого хліба. Хтось пішов скликати гарнізон, навіть похмільного Ліпольда, який просиплявся на своїй квартирі в селі. Це було потрібно, щоб есесівці припинили нарікати на те, що директор занадто гарно ставиться до в’язнів. А самим в’язням роздали по три чверті кіло хліба. Вони його спочатку роздивились, а тоді почали зі смаком їсти. Щодо того, де Оскар узяв той хліб, є різні версії. Можливо, ці вантажівки частково пояснюються доброю волею місцевого управителя Даубека, того самого, який відвертався, коли брюннліцькі насипали собі овес у штани. Але тієї суботи хліб був справжнім чудом, частиною магії свята.

Хоча всі згадують той день як радісний, по правді, підстав для веселощів було небагато. Минулого тижня прийшла довга телеграма від гера коменданта Гассебрьока з Ґрьосс-Розена у Брюннліц до Ліпольда: там були вказівки, що робити з населенням табору, якщо до нього наблизяться росіяни. За телеграмою, мало відбутися остаточне сортування. Старих і всіх тих, хто затримуватиме марш, вимагалося розстріляти одразу, а здорових — етапувати в бік Маутгаузену.

Хоча ніхто з в’язнів про цю телеграму не чув, але в них був якийсь розмитий страх подібного розвитку подій. Увесь тиждень ходили чутки, що привезли поляків, і ті риють великі могили в лісі коло Брюннліцу. Білий хліб, здається, з’явився як протиотрута тим чуткам, запорука майбутнього для цих людей. А проте, схоже, всі знали, що розпочалася ера загроз, підступніших за те, що вони бачили раніше.

Якщо робітники на Оскаровій фабриці не чули про телеграму, то не знав і сам гер комендант Ліпольд. Повідомлення спочатку отримав Мєтек Пемпер в адміністрації Ліпольда. Пемпер акуратно відкрив телеграму над парою, запечатав знову і пішов просто до Оскара розповідати, що в ній написано. Шиндлер, стоячи на своїм столом, прочитав те, що переписав Мєтек, а тоді розвернувся до хлопця.

— Ну що ж, — пробасив він. — Доведеться попрощатися з унтерштурмфюрером Ліпольдом.

Адже і Оскарові, і Пемперу здавалося, що Ліпольд — єдиний есесівець на весь гарнізон, який здатний виконати подібні вказівки. Заступником коменданта був обершарфюрер СС Моцек сорока з чимось років. Може, Моцек і був здатний влаштувати якусь панічну бійню, але холоднокровно знищити тисячу триста людей він би не спромігся.

Напередодні своїх уродин Оскар надіслав низку конфіденційних скарг до Гассебрьока щодо поведінки гера коменданта Ліпольда. Він побував у Брно у впливового шефа поліції Раша і виклав йому ті самі звинувачення на адресу Ліпольда. Він показав і Гассебрьокові, і Рашу копії листів, написаних до генерала Ґлюкса в Оранієнбурґ. Оскар зробив ставку на те, що Гассебрьок згадає минулу щедрість Оскара і з огляду на обіцянки такої щедрості в майбутньому вплине на швидкість звільнення Ліпольда, про яке Оскар нині домовляється з Оранієнбурґом і Брно, і переведе Ліпольда на інше місце, не займаючись розслідуванням поведінки унтерштурмфюрера щодо в’язнів Брюннліцу.

То був характерний маневр Шиндлера — блек-джек з Амоном, тільки в більшому масштабі. На кону були всі чоловіки Брюннліцу, від Гірша Крішера, в’язня № 68821, сорокавосьмирічного автомеханіка, до Ярума Кіафа, в’язня № 77196, двадцятисемирічного некваліфікованого працівникa, котрий пережив переїзд із Ґолешува. І всі жінки Брюннліцу — від № 76201, двадцятидев’ятирічної Берти Афтерґут, яка працювала з металом, до № 76500, тридцятишестирічної Єнти Цвеченстіль.

Оскар отримав нові сили для скарг на Ліпольда, запросивши коменданта на обід до своєї квартири на фабриці. То було двадцять сьомого квітня, напередодні дня народження Шиндлера. Близько одинадцятої вечора в’язні в цеху побачили дивне видовище: комендант, який ледве тримався на ногах, ішов, спираючись на плече дещо стійкішого гера директора. Ідучи, комендант намагався сфокусуватися на окремих працівниках. Він люто покрикував, показуючи на сталеві балки під стелею цеху. Доти пан Шиндлер його в цехи не пускав. А тут комендант опинився-таки в цехах і став демонструвати свою верховну каральну владу.

— Жидовня! — ревів він. — Бачите он ту балку, бачите? Отам я всіх вас повішу! Усіх перевішаю!

Оскар лагідно провадив його далі, спрямовуючи за плече, і неголосно бурмотів йому:

— Та добре, добре, нехай. Але ж не зараз. Іншим разом колись…

Наступного дня Оскар зателефонував Гассебрьокові та іншим зі зрозумілими скаргами. Ліпольд п’яний бігає фабрикою, кричить на всіх і погрожує розправою на місці. Це ж не якісь там прості робітники! Це досвідчені техніки, які займаються виробництвом секретної зброї і так далі. І хоча на совісті Гассебрьока були смерті тисяч людей у каменоломнях, хоча він і вірив, що з наближенням росіян усіх євреїв на виробництві треба ліквідувати, усе ж він погодився, що до фабрики гера Шиндлера потрібен особливий підхід.

Ліпольд, казав Оскар, постійно говорить, що хоче в бій. Він молодий, здоровий, охоту має. Ну, сказав Оскарові Гассебрьок, подивимося, що тут можна зробити. Ну а сам комендант Ліпольд після тієї гостини проспав весь Оскарів день народження.

А що коменданта не було, то Оскар виголосив дивовижну святкову промову. Відзначав він уже з самого ранку, але ніхто не пам’ятає, щоб він плутав слова чи затинався. Що саме він сказав, записано не було, але ми можемо звернутися до іншої його промови, котру він виголосив через десять днів, увечері восьмого травня — її текст зберігся. Ті, хто чув, стверджують, що ті дві промови мали багато спільного. Тобто обидві обіцяли, що життя триватиме.

Щоправда, назвати промовою чи одне, чи друге слово, — це применшити їхню силу. Оскар інстинктивно намагався вплинути словом на реальність, дати в’язням і есесівцям подивитися на себе самих по-іншому. Колись давно він з упертою переконаністю сказав групі працівників, які прийшли на зміну, у тому числі й Едіт Лібґольд, що вони переживуть війну. Так само пророче він звернувся до аушвіцьких жінок того ранку, коли вони прибули до нього минулого листопада, кажучи: «Тепер ви в безпеці, ви зі мною». Правда, не можна оминути те, що за інших часів і в інших умовах з нього вийшов би демагог-популіст, чий дар полягав у тому, щоб переконати інших людей, що вони з ним нерозривно пов’язані заради щасливого відвернення всього зла, задуманого іншими людьми.

Оскар сказав своє святкове слово німецькою пізно ввечері в цеху перед в’язнями, які там зібралися. Щоб стежити за такою великою кількістю людей, прийшли есесівці, та й цивільний німецький персонал теж був там. Коли Оскар почав говорити, Польдек Пфефферберґ відчув, що в нього аж волосся на голові заворушилося від напруження. Він озирнувся, побачив безмовних Шонбруна з Фухсом, есесівців з автоматами. «Вони нас усіх переб’ють, — подумав він. — І всьому кінець…»