Розділ 22

Нам невідомо, в якому душевному стані Оскар Шиндлер провів тринадцяте березня, останній і найтяжчий день гетто. Але коли його робітники прийшли до нього під вартою з Плашува, він уже був налаштований збирати відомості й переказати все Седлачкові, щойно той прийде наступного разу. Робітники розповіли Оскарові, що Zwangsarbeitslager Płaszów — так він звався канцеляритом СС — аж ніяк не є царством здорового глузду. Ґьот уже встиг продемонструвати свою любов до інженерів, давши охоронцям забити Зиґмунта Ґрюнберґа до коматозного стану; його принесли в лікарню біля жіночого табору настільки пізно, що він не мав жодного шансу вижити. Від в’язнів, які їли свій ситний обідній суп на DEF, Оскар також дізнався, що Плашув використовується не лише як табір праці, а й як місце страти. Звуки розстрілів чув увесь табір, а дехто бачив це на власні очі.

В’язень М.[7] раніше мав справу з оформленням приміщень у Кракові. У перші дні перебування в таборі його посилали оформлювати будинки для есесівців — кілька маленьких приміських вілл, що стояли рядком понад північною межею табору. Як кожен особливо цінний ремісник, він мав більшу свободу пересування, і якось по обіді тієї весни проходив повз віллу унтерштурмфюрера Лео Йона стежкою в бік пагорба, що прозивався Хуйова Ґурка[8], на верхівці якого були старі австрійські шанці. Перш ніж завернути донизу схилом у двір фабрики, він пропустив військову вантажівку, що зі скрипом проїхала повз нього вгору. М. помітив під її тентом жінок у супроводі вартових-українців у білих комбінезонах. М. сховався між дровітнями й краєм ока розгледів, як жінок вивели з вантажівки, повели в австрійський форт, як вони відмовлялися роздягатися. Накази викрикував есесівець Едмунд Здроєвський. Сержанти з українців пройшлися серед жінок, б’ючи їх пужалнами батогів. М. гадає, що то були єврейки, можливо, з тих, хто мав фальшиві арійські папери, яких привезли з тюрми на Монтелюпі. Одні зойкали від ударів, інші мовчали, немовби відмовляючи варті в задоволенні почути їхній крик. Одна з жінок почала промовляти «Шема, Ісраель»[9], а решта підхопили за нею. Слова з силою піднеслися над пагорбом, немовби цим дівчатам, які до цього моменту вдавали істинних арійок, допіру стало зрозуміло: нині ніщо їм не завада, вони вільніші за будь-кого у світі можуть пишатися винятковістю свого народу на очах у Здроєвського та українців. Потім їх, які тулилися одна до одної зі скромності й від холоду ранньої весни, всіх розстріляли. Уночі українці звезли їхні тіла вниз у візках і поховали в лісі на віддаленому схилі Хуйової Ґурки.

Люди в таборі внизу також чули звук цього першого розстрілу на пагорбі, що тепер отримав від них непристойну назву. Хтось запевняв себе, що на пагорбі розстрілювали партизанів, непокірних марксистів і божевільних націоналістів. Там була якась інша країна. Якщо слухатися того, що кажуть за дротом, то не матимеш потреби туди йти. Але ті працівники Шиндлера, котрі мали світлішу голову, ходячи Велицькою вулицею повз кабельний завод і далі на Заблоче на свою DEF, добре знали, чому в’язнів з Монтелюпі розстрілюють на австрійській земляній фортифікації, чому есесівців не хвилює, що в Плашуві бачать, як приїжджають оті вантажівки, й чують звуки розстрілу. Річ у тому, що есесівці не сприймали населення в’язниці як остаточних свідків. Якби вони думали про те, що колись буде суд, що в майбутньому масовими будуть свідчення цих людей, вони б везли тих жінок розстрілювати кудись у хащі. Отже, можна зробити висновок, міркував Оскар, що Хуйова Ґурка не є окремим від Плашува світом, а навпаки, всі — і привезені на австрійське укріплення, і ув’язнені за колючим дротом — рівною мірою приречені.

Коли першого ранку комендант Ґьот вийшов на ґанок і застрелив випадкового в’язня, люди були схильні вважати, що оце — як і перший розстріл на Хуйовій Ґурці — є випадковим, одноразовим явищем, що таке не стане звичайною картиною табірного побуту. Але насправді розстріли на пагорбі невдовзі будуть звичайною справою, як і ранкові постріли Амона.

У сорочці, бриджах і черевиках, які йому начищав до блиску ординарець, він виходив на ґанок своєї тимчасової вілли (для нього тим часом готувалася краща резиденція на краю табору). Коли ставало паркіше, Ґьот виходив і без сорочки, бо полюбляв сонце. Якусь хвилю стояв у тому одязі, в якому снідав, з біноклем в одній руці й снайперською гвинтівкою в другій. Він озирав табір, каменоломні, в’язнів, які тягли і штовхали вагонетки рейками, що проходили повз двері вілли. Ті, хто підводив погляд, бачили дим його цигарки, затиснутої в губах: так чоловік курить, не випускаючи з зайнятих рук робочих знарядь. У перші кілька днів життя табору він отак з’являвся на ґанку і стріляв у в’язня, який, на його думку, недостатньо сумлінно штовхав вагонетку, навантажену вапняком. Ніхто не відає, чому Амон обирав того, а не іншого, — звичайно ж, комендант не записував причин. Один постріл від дверей виривав людину з групи невільників, що тягли вантаж, і відкидав на узбіччя. Усі решта, звичайно, завмирали, скам’янівши в передчутті великої бійні. Проте Амон махав їм: мовляв, везіть далі, вашою працею я поки що задоволений.

Крім отакої поведінки з в’язнями, Амон також порушував і одну з обіцянок, яку дав підприємцям. Оскарові зателефонував Мадріч, він хотів, щоб вони зробили скаргу вдвох. Амон обіцяв не втручатися в роботу фабрик. І він не втручався зсередини. Але геть гальмував роботу, тримаючи всіх в’язнів годинами на Аппельпляці посеред табору для переклички. Мадріч згадав випадок, коли в якомусь бараці знайшли картоплину і за це кожного мешканця того бараку мали публічно відшмагати перед тисячами в’язнів. Це зовсім не швидко — змусити кількасот людей постягати штани й білизну, задрати сорочки або сукні і кожному всипати по двадцять п’ять нагаїв. Ґьот узяв за правило, щоб в’язень сам уголос лічив удари. Якщо жертва десь збивалася, ординарець з українців мав починати все спочатку. Комендантові переклички на плацу були повні подібних забарних фокусів.

Тож робітники приходили на кілька годин пізніше навіть на фабрику Мадріча на території табору, не кажучи вже про фабрику Шиндлера на Липовій. Приходили шоковані, розконцентровані, перелякано розповідали про те, що нового накоїв Амон, Йон, Шайдт чи якийсь інший офіцер зранку. Оскар поскаржився знайомому інженеру з Інспекції з озброєння.

— Немає сенсу скаржитися шефам поліції, — сказав інженер. — Вони воюють на якійсь іншій, не нашій війні.

— Що мені треба, — пояснив Оскар, — це тримати своїх робітників на місці. Хай би був мій власний табір.

Ця думка інженера розвеселила.

— Де ж ти їх триматимеш, старий? — спитав він. — У тебе й місця нема.

— А якщо я місце знайду, — сказав Оскар, — ти мені супровідного листа напишеш?

Коли інженер погодився, Оскар зв’язався з літним подружжям Бєльських, які мешкали на Страдомській. Він поцікавився в них, чи не продадуть вони йому ділянку землі, що прилягає до території його фабрики. З’їздив до них за річку. Зачарував своєю люб’язністю. Оскільки торгуватися йому завжди було нудно, він почав з того, що назвав їм ціну часів торгівельного буму. Бєльські пригостили його чаєм і на радощах тут же зателефонували своєму юристові, щоб той склав потрібні папери, поки Оскар не пішов. З їхньої квартири Оскар, задоволений, поїхав до Ґьота і сказав йому, що хоче створити філію Плашува на території власної фабрики. Амона ця думка захопила.

— Якщо генерали СС погодяться, — сказав він, — можеш розраховувати на мою підтримку. Тільки цур музикантів і служницю в мене не забирати.

Наступного дня відбулася повномасштабна зустріч з оберфюрером Шернером на Поморській. Якесь чуття Ґьотові з Шернером підказувало, що з Оскара можна вповні взяти гроші за новий табір. Вони відчували, що коли Оскар наголошував на своєму промисловому аргументі: «Я хочу, щоб мої працівники жили біля виробництва, щоб їхню працю ефективніше використовувати», — він водночас давав волю якійсь особистій пристрасті, для якої ціна не дуже важила. Вони сприймали його як загалом непоганого чолов’ягу, який захворів на любов до євреїв, немовби підхопив вірус. З огляду на есесівську теорію, що єврейський геній завойовує світ і може гіпнотизувати й зачаровувати людей, Оскар Шиндлер у їхніх очах був вартий співчуття, як принц, перетворений на жабеня. Але за свою хворобу хай платить.

Вимоги обергруппенфюрера Фрідріха-Вільгельма Крюґера, шефа поліції генерал-губернаторства і начальника Шернера й Чурди, трималися на правилах, установлених відділом концтаборів Головного адміністративно-економічного управління СС, яким керував генерал Освальд Поль, хоча Плашув узагалі не був підпорядкований бюро Поля. Основними умовами створення філії табору примусової праці СС були, зокрема, зведення парканів заввишки в три метри, вишки на певній відстані одна від одної по периметру табору, вигрібні ями, бараки, клініка, стоматологічний кабінет, лазня, дезінсекційний комплекс, перукарня, продсклад, пральня, адміністрація табору, блок для охорони дещо кращої конструкції, ніж самі бараки, тощо. Ґьот, Шернер і Чурда вважали, що Оскар у будь-якому разі піде на ці витрати — чи то з економічних мотивів, чи то через кабалістичні чари, які за ними можуть стояти.

І хоча вони поставили Оскарові серйозні матеріальні вимоги, насправді ця пропозиція їх влаштовувала. Гетто в Тарнові приблизно в тридцяти кілометрах на схід ще існувало, а коли його закриють, його населення перейде до Плашува. Крім того, тисячі євреїв прибувають зараз до Плашува з південних польських містечок. Філія на Липовій дещо розвантажить основний табір.

Амон також розумів, — хоч ніколи не сказав би такого вголос шефам поліції, — що не буде потреби постачати табір на Липовій мінімальним запасом харчів за всіма вимогами, зазначеними в директиві генерала Поля. Амон, який міг метати блискавки зі свого ганку, не зустрічаючи жодного протесту, який вважав, що в Плашуві має природним чином відбуватися певне зниження чисельності, уже продавав частину в’язничного раціону на вільному ринку Кракова через свого агента, єврея на ім’я Вілек Хілович, який мав контакти з керівництвом фабрик, торгівцями і навіть рестораторами в Кракові.

Доктор Александр Біберштейн, тепер сам в’язень Плашува, підрахував, що денний раціон у таборі складав сімсот — тисячу сто калорій. На сніданок в’язень отримував півлітра чорної ерзац-кави, яка відгонила жолудями, і шматок житнього хліба вагою сто сімдесят п’ять грамів — восьмушку круглої хлібини: такі черговий по барачній кухні зранку мав приносити з пекарні. Голод був такою руйнівною силою, що кожен черговий нарізав хлібину спиною до всіх інших, вигукуючи: «Кому цей шматок? А кому оцей?» Опівдні давали суп: морква, буряк, замінник саго. Інколи суп бував густіший, інколи — рідкіший. Кращі харчі з’являлися надвечір з партіями робітників, що верталися з міста. Маленьку курку можна було пронести під курткою, булочку — в холоші. Проте Амон намагався запобігти цьому, вимагаючи від охорони обшукувати тих, хто повертався ввечері, перед адміністрацією. Він не хотів перешкод справі природного зменшення, так само як і своїм ідеологічно мотивованим харчовим оборудкам через Хіловича. Так що він не балував своїх в’язнів і думав собі, що коли Оскар візьме собі тисячу євреїв, то хай сам із ними й возиться, а регулярно постачати йому хліб і буряки зі складів Плашува буде зайвим.