Розділ «Вітольд Гомбрович Щоденник (уривки)»

Вживаючи їхнього словника, якого роду «соціальне замовлення» могло б виправдати моє американське існування, зробити його корисним хоча б для деяких людей у Польщі? Яких саме? Не для тих, кому вистачає й дитячих коротких штанців. Та не підлягає сумніву, що поза тією штучною, дитиною, підлеглою, боязкою дійсністю у Польщі існує інше розуміння життя — проникливе, гостре, тверезе, яке не дасть себе ошукати; існує інший тон — розумніший, дозріліший. Тож моє завдання полягає в тому, щоб прорватися саме до цього польського звучання, прорватися до трагічного й свідомого поляка. Не для того, щоб нафарширувати його іншими ілюзіями, щоб щось йому полегшити. Я хочу виразити силу цього польського прагнення, яка домагається повноти свідомості й повноти існування. Чи ж це не парадокс: я, у котрого не все гаразд саме із свідомістю в її філософському аспекті, все ж мушу (бо це — сильніше за мене) наполягати на цьому, жадати цього як необхідної умови нашої людськості?

1957 рік.

Вівторок.

Це сталося зі мною вчора… Я міг би сказати, що ніщо не може дорівнятися — в певному розумінні, в певному значенні, — за своєю огидністю тій дилемі, яку я пережив… Що я опинився там, де гуманність почала б блювати… Я міг би так сказати. Я міг би також мучити себе цим спогадам — або не мучити, — це, власне, залежить від мене самого.

Я лежав під сонцем, заховавшись між гірських хребтів, утворених піском, що його наніс вітер у кінці пляжу. Це були піщані горби, дюни, багаті перешийками, відгалуженнями, долинами — розлогий і сипучий лабіринт, де-не-де порослий кущиками, що тремтіли під невтомним вітром. Мене відгороджувала чимала Юнгфрау — благородно кубічної форми, пихато-зверхня, але вже за десять сантиметрів від мого носа починався вихор, що безупинно сік розпечену Сахару. Якісь жуки — не знаю їхньої назви — працьовито снували туди-сюди цією пустелею з невідомими цілями. А один з них, не далі як на відстані простягнутої руки, лежав, перевернутий на спину. Вітер його перекинув. Сонце пекло йому черевце, що, мабуть, було для нього дуже неприємно, зваживши, що черевце у жука звичайно перебуває в затінку. Він лежав, перебираючи лапками (було ясно, що йому нічого не лишасться, як монотонно й розпачливо перебирати лапками) — і вже зомлівав, мабуть, після багатогодинного лежання, — і вже конав.

Я, велетень, неохопний для нього у своїй велетенськості, котра робила мене для нього неіснуючим, — я подивився на це махання лапками і, простягнувши руку, врятував його від муки. Він рушив уперед, за якусь секунду повернутий до життя.

Та тільки-но я це зробив, як побачив трохи далі такого самого жука, в такому самому положенні. Він махав лапками. Вставати з місця мені не хотілося. Але — чому того я врятував, а цього — ні? Чому той… якщо цей?.. Ти ощасливив одного, а другий повинен мучитися? Я взяв паличку, простягнув руку — і врятував.

Та тільки-но я це зробив, як побачив трохи далі такого самого жука, в такому самому положенні. Перебираючого лапками. А сонце пекло йому черевце.

То що, перетворювати свій пообідній відпочинок на «швидку допомогу» для конаючих жуків? Але я вже занадто призвичаївся до цих жуків, до їхнього чудернацького, беззахисного перебирання лапками… І ви, вочевидь, розумієте, що, розпочавши це рятування, я вже не мав права спинитися в довільному місці. Це було б надто жахливо для того, третього, жука — загальмувати саме на порозі його смерті… занадто жорстоко, ні, неможливо, нездійсненно… От якби поміж ним та тими, яких я вже порятував, була якась межа, щось, що могло б підштовхнути мене до зупинки — але не існувало геть нічого подібного, тільки іще десять сантиметрів піску, такого самого піскового простору: справді, «трохи далі», але тільки «трохи»… Лапками ж він перебирав так само. Втім, роззирнувшись, я побачив іще чотирьох жуків, що перебирали лапками, смажачись під сонцем, — не було на те ради, я став у всій своїй величі й порятував усіх. Вони рушили.

І тут моїм очам відкрився лискучо-пекучо-піщаний схил сусіднього горба, а на ньому — п'ять чи шість перебираючих чорних точок: жуки. Я рушив до них з порятунком. Визволив.

І так уже зріднився з їхніми муками, так у них занурився, що, зауважуючи на сусідніх рівнинах, горбах, яругах нову купку приречених чорних точок, я кидався до неї по піску, як навіжений — з порятунком, з порятунком, з порятунком! Однак я знав, що це не може тривати вічно — позаяк не лише мій пляж, а й усе узбережжя, скільки сягало око, було ними засіяне, тому мусив надійти момент, коли я скажу «годі», й мусить бути перший непорятований жук. Котрий? Котрий? Щохвилини а казав собі: «Цей!» — і все ж рятував його, не в змозі зважитись на це страшне рішення, адже чому — цей, чому саме цей?

Нарешті, в мені стався перелом — несподівано й легко я зупинив у собі співчуття, став і байдуже подумав: «Ну, досить уже, час повертатися». Зібрався й пішов геть. А жук, той жук, на якому я зупинився, так і залишився перебирати лапками (що для мене, власне, було вже байдуже, наче я знудився цією розвагою, але я розумів: ця байдужість нав'язана мені обставинами, тому ніс її в собі, як щось чужорідне).

1960 рік.

Середа.

Що відбулося за двадцятирічну історію польського письменства у вигнанні? Які творці? Твори? Ідеї?

Часами я буваю у надзвичайно нудних аргентінських літераторів, де зав'язуються розмови: «Ну, які нові таланти з’являються у вас?» На таке питання я міг би відповідати годинами. Ну як же, в прозі у нас є Юзеф Мацкевич, Чеслав Страшевич, а ще — Новаковський та Бобковський, а в поезії Балінський, — всі вони, власне, народилися як митці в еміграції, а ще ж скільки є задерикуватих публіцистів, а скільки інших митців, котрих не можна оминути… А як можна забути про численні видатні твори, якими письменники, відомі ще до війни, збагатили свій доробок! Справді! «Чудову сторінку вписано в літературу еміграції…» — і так далі. Авжеж, авжеж. Та тільки… з історичної точки зору…

Коли вже зайшла мова про історію, то — яке історичне завдання стояло перед польським мистецтвом та польською думкою?

Нічого складного. Дуже просто: жити, жити за будь-яку ціну. Не вмирати! Зізнаймося, що це — досить простенька програма, навіть разом з усіма її додатковими пунктами, як-от: не бути ідолом, не бути плакальницею, не бути могильником, не цитувати, не повторюватися, не возвеличуватися, не здрібнюватися, не гриміти й не завивати, не займатися жартиками. Та передусім — ревізія! Ревізія усього, чим ми володіємо, а на додаток — ревізія нас самих. Адже коли все навкруги змінюється, як можемо ми залишатися в непорушній ідентичності з тим, що нас колись створило, але вже не вміщається я теперішньому часі?

П'ятниця.

В одному напрямку, слід визнати, ми працювали інтенсивно. Ми обгородилися й забарикадувалися в антикомунізмі, у війні проти «червоної» Польщі.