Розділ «Вітольд Гомбрович Щоденник (уривки)»

Ну, принаймні на щось нас вистачило. Та тільки от на якому поверсі відбувалася ця робота? Повинна ж бути, чорт вас забирай, якась різниця поміж антикомунізмом політики, пропаганди й антикомунізмом мислителя й поета. Порахунки еміграційної літератури з цим ворогом необов'язково було зводити до вигуків «мерзотники!», до знущань, до ридань, до причіпок та прокльонів. Адже поза такою поверховістю, що поспішно засвоювала усі шаблонні прийоми, вистачило б місця й на розумові і взагалі духовні зусилля, що відповідали б більш-менш розмірам цього величезного потрясіння, чи не найбільшого з часів, поки Польща є Польщею, до однієї з найбільших авантюр, що їх пережило людство.

Але тут ми мусили б вчинити над собою насильство, бо без нього — ані руш. Слід було б для початку поставитися до комунізму спокійно, навіть з деякою зичливістю… слід було б відчути себе справді «товаришами». Та друга половина цього самонасильства виявилася б іще більш чужою нашій натурі — ми мусили б поставитися вороже до себе самих і до всього того, що нас створило, тобто до всієї попередньої історії нації. Нічого собі! Побрататися з Кремлем і відіпхнути геть найдорожчі свої скарби — ось чого від нас вимагають!

А як інакше ви хочете осягнути ворога? Не вникнувши якомога зичливіше у його аргументи, не наблизившись якомога серйозніше до його ідеалу? Варто б також охопити його бруд і отруйність, невіддільні від його чеснот, — і лише тоді ваші удари могли б бути влучними. Та, може, це перевищує ваші сили? В такому разі зостається іще холодний об'єктивізм, справедливість, яка помічає злочини по обидва боки барикади, яка судить власні гріхи настільки суворо, що це дає право займатися чужим гріхом.

Отже, будь-яка критика комунізму повинна поєднуватися із рахунками власного сумління, що не відступить перед правдою. Хто з-поміж вас виявився на це здатним? Лише у Мілоша є ця холодність, у нього та у Мєрошевського, який увів холодну тверезість до політики. А поза ними? З ліхтарем треба шукати у цій вашій еміграційній поезії минулого двадцятиліття такої боротьби, яка лояльно шукає супротивника на його власній території — шукає, знаходить, б'є. Література еміграції поводилася інакше… втім, послідовно… і, на жаль, саме так, як можна було передбачити. Коли тебе викидають а рідної домівки, що ти маєш робити?

1) Стогнати.

2) Згадувати.

3) Закликати до помсти.

4) Клястися у власній невинності.

Саме ця програма й була втілена в життя, саме вона позбавила нашу полеміку з комунізмом класу, масштабу, творчого характеру.

Головна частина цієї літератури під проводом пророка (аякже!) Лехоня та редактора Гридзевського служить саме цьому. Решта ж писання — лише для того, щоб довести, що ви — усе ще письменник, і то такий, яким були раніше!

Я навмисне не уточнюю, кого маю на увазі під цим «ви». Усіх, поза невеликим винятком. Адресати самі себе зрадять.

Вівторок.

Усі провали (жахливі) комуністів у питаннях мистецтва випливають з того, що вони не збагнули сенсу його (мистецтва) існування.

Сила мистецтва, його непоступливість, його нетлінність пояснюються тим, що через мистецтво виражає себе індивідуум. Людина. Окрема людина. Наука є справою масовою, адже розум і знання не становлять приватної власності: наукові, абстрактні істини переходять із покоління в покоління, й учений є свого роду будівничим, який просто докладає іще одну цеглину в будівлю, розпочату своїми попередниками. Істини філософські, поняттєві можуть бути й абстрактними, й комуністичними, не втрачаючи масового характеру (доки філософ не стане митцем, що нерідко трапляється).

Натомість виходячи на терени мистецтва — будьте обережні, комуністи! Адже це — приватна власність, найбільш приватна з усіх, створених людиною. Мистецтво настільки особисте, що кожен митець починає від самого початку, — і кожен творить його у собі, для себе. Воно є втіленням одного існування, однієї долі, особистого світу. В наслідках своїх, у механізмах свого впливу воно — суспільне, але в первнях своїх і в духу — індивідуальне, осібне, конкретне, єдине.

А що сталося б, якби ви ліквідували мистецтво, комуністи? Кажете, що нічого? Поступ людства не зупинився б, не запало б тиші чи порожнечі, звучали б і далі голоси Науки, Філософії, Партії, а може, навіть, і Релігії, кожен новий день приносив би нові відкриття? Напевно, так. Однак чи готові ви до одного страшного зречення? З цього моменту уже ніколи не буде відомо, що думає і відчуває людина. Окрема людина.

Це було б нестерпно. Але чому комунізм ніяк не зважиться на визнання окремого місця за мистецтвом, неповагу до його потреб? Така резервація була б їм потрібна, вона б дозволила (іншим, але — й собі) оцю приватну власність, оцей аристократизм. Чому ж вони цього не роблять? Не знаю.

Гомбрович вважав, що винятково несприятливі обставини змушують його виступати у «Щоденнику» в ролі режисера своєї особистої драми (хоча, можливо, це пояснювалося самим духом його творчості, в якій надто часто з'являється ідея режисури, постать режисера), тому ніхто не має права йому за це докоряти. Адже він писав я умовах справді гнітючих: заборонений у рідному краї, відрізаний від широкого читача специфічністю польської мови, задихаючись в еміграційній тісняві. Так народжувалися його нещасливі твори — на додаток нелегкі, настільки нелегкі, що навіть у самому Парижі він мусив тяжко виборювати визнання.

Показником неймовірного обміління польських голів, з якими він мав справу у тій задушливій еміграції, може служити те, що навіть цей «Щоденник», значно легший за інші твори, часто не знаходив шляху до читацьких голів. На нього наліплено етикетку зі словом «егоїзм» — і квит! Більшості цих емігрантських читачів та критиків-полоністів, поетів, письменників, інтелектуалів — взагалі не спадало на думку, що розповідати про себе можна різними способами, що «я» в «Щоденнику» — це не «я» тривіального себелюбця чи наївного Нарциса, це «я» особистості, яка усвідомлює, що… коли це й егоїзм, то — методичний, дисциплінований, що він свідчить саме про високу й холодну об'єктивність. Вони побачили тільки шаблонний прийом. І одразу — в крик: егоїст! Зарозумілий! Нетактовний! Дратівливий, поганий, несимпатичний!

Це правда, що Гомбрович часом дратував читача навмисне. «Я дратую її, щоб вона на мене не кинулась», — так сказав він колись, твердячи, що «Дурість — це виняткова бестія, яка не кусається саме тоді, коли її тягають за хвоста».