Розділ «Вітольд Гомбрович Щоденник (уривки)»

Понеділок.

Проти комунізму я можу висунути шерег аргументів інтелектуального характеру.

Ця філософія є для мене непереконливою з багатьох причин, але передусім тому, що комунізм, на мій погляд, становить проблему не так філософську або етичну, як технічну. Ви кажете: для того, щоб дух почав правильно функціонувати, слід заспокоїти тілесні потреби? Ви твердите, що кожному слід забезпечити мінімальний життєвий рівень? Але де гарантія, що саме ваша система здатна забезпечити цей рівень? Чи є вона в Совєцькій Росії, яка й досі нездатна себе прогодувати без рабської праці? Чи є вона у ваших розумуваннях, де йдеться про будь-що, але не про технічну ефективність системи? Якщо комунізм — це матеріалізм, що шляхом зміни матеріальних умов хоче вплинути на дух, то чому ви так багато розводитеся про дух і так мало — про те, в який спосіб стане можливим оте переборення матерії?

Дискусію, яка мала б точитися серед фахівців у сфері виробництва й організації, переносять на загальні рейки — так, неначе йдеться про якусь звичайнісіньку філософію. Але доти, доки не буде доведеною технічна можливість комунізму, будь-які інші рішення залишаться лише мріями.

Та навіть якби зараз чорним по білому з ваших розрахунків випливало, що ваша система подвоїть або потроїть кількість матеріальних благ на душу населення, то я все одно не міг би перевірити цих обрахунків, позаяк ця технічна проблема вимагає технічних знань, яких у мене, нефахівця, немає. Тому я міг би лише повірити вам — але а таким самим ефектом в міг би повірити іншим фахівцям, чиї обрахунки доводять цілком протилежне. І на таких крихких підвалинах мусить базуватися моє ставлення до революції, яка руйнує усі дотеперішні культурні структури? І мовчки проковтнути усі насильства, які це руйнування супроводжують?

Четвер.

У мене знайшлося б іще чимало закидів інтелектуального характеру до комунізму.

Та чи не буде правильніше з точки зору моєї особистої політики не писати про це й навіть про це не думати?

Митець, який дає себе заманити на терени таких розумових спекуляцій, втрачає себе. Ми, люди мистецтва, останнім часом надто покірно дозволяємо водити себе за носа філософам та іншим науковцям. Не вміємо бути достатньо автономними. Надмірна пошана до наукових істин затулила від нас власну істину, у надто палкому бажанні зрозуміти дійсність ми забули, що наше призначення — не розуміти дійсність, а виражати її, що ми, мистецтво, самі є дійсністю. Мистецтво — це факт, а не причеплений до нього коментар. Не наша справа — тлумачити, роз'яснювати, систематизувати, доводити. Ми — слово, яке твердить: оце мені болить, оце мене захоплює, оце я люблю, оце — ненавиджу, оцього — прагну, оцього — не бажаю… Наука назавжди залишиться абстрактною, але наш голос — це голос людини з плоті й крові, це — індивідуальний голос. Не ідея, а особистість має для нас значення. Ми втілюємо себе не у сфері понять, а в сфері особистостей. Наша роль полягає в тому, щоб у дедалі більш абстрактному світі не затихало живе людське слово. Отже, я гадаю, що я нашому столітті література надто вже віддалася на ласку професорів і що ми, митці, муситимемо поводитися щодо науки дуже грубо й непристойно, щоб втратити охоту до нездорового флірту з формулами наукового інтелекту. Наш власний розум, наше особисте життя й наші почуття слід якнайгостріше протиставити лабораторним істинам.

Тому було б, мабуть, краще, якби я не намагався зрозуміти марксизм і дозволив би цьому явищу проникати я мене настільки, наскільки воно носиться в повітрі, яким ми дихаємо.

Однак така інтелектуальна втеча означала б, що я як особа не в змозі йому опиратися. Тому, можливо, слід-таки увійти до цього чужого мені царства, але — як нападник, що заявляє свої власні права. Я повинен сказати так: мене на обходять ваші аргументи та контраргументи, увесь той контраданс, у якому однаково легко губляться і мудреці, і невігласи. Але маючи притаманне людині чуття, я придивляюся до ваших облич, поки ви говорите, і бачу, як теорія перекривлює ваші обличчя. Моє покликання — не в тому, щоб визначати слушність ваших розумувань. Я хочу, щоб ваші розумування не перетворили ваших облич на мордяки, щоб ви під їхнім впливом не стали відразливими, ненависними, неприйнятними. Я не збираюся контролювати ідей — я хочу лише спостерігати, як ідеї впливають на особистість. Митець — це той, хто скаже: оцей чоловік мудро говорить, але сам він — дурень. Або ж: з вуст цієї людини плине якнайморальніша мова, однак сам він, нездатний дорівнятися цій моралі, є негідником.

Все сказане зводиться до одного: ідея, відірвана від людини, існує ніби не повністю. Не існує ідей, окрім втілених. Слово, яке не стало плоттю, не існує.

1956 рік.

Неділя.

Відлига… Припустимо, що вона призведе в Росії та Польщі до якогось сурогату свободи й правди. До свободи на 45 %, до правди на 47 %. Ну й що з того?

Якби я був в'язнем тамтешньої в'язниці, я б ухопився за це обома руками. Якщо раніше не дозволялося виходити з камери, то хіба ж це не втіха — прогулянка тюремним подвір'ям під уважним поглядом охоронця? Хто сумнівається, що на практиці менша брехливість — ліпша за більшу брехливість? Однак поза одноразовим приростом свободи все ж існує питання польської форми, польського стилю, польського способу творити себе… А позаяк я не зношу ерзацу й скрізь — і в ресторані, і в житті — протестуватиму, коли під виглядом зайця мені подадуть кішку, то й у цьому випадку не погоджуюся на ерзац, сурогат, липу й фальшивку. Свобода з дозволу, ліцензія на умовну свободу — що це таке? Ні риба ні м’ясо. Для автентичності польського життя це навіть гірше, аніж стопроцентне ярмо — воно принаймні не бреше. Це існування метека — нечисте, слабке, напівживе, не доведене до власного, притаманного йому виразу.

Я вважаю найжахливішим у нашій історії та, що ми завжди — добровільно чи примусово — обмежували свій дух. Уся наша література, усе мистецтво про це свідчать. І коли останнім часом польську самосвідомість посадили в холодну, то це, можливо, не так погано для нашої душі. Адже припинено нашу дотеперішню неповновартісну словесну продукцію, замінивши її явною брехнею, — натомість в’язень міг говорити сам із собою і це, сподіваюся, були щирі розмови. Життя розпалося на зовнішню фальш та внутрішню правду, — це положення важке, але не отруйне. Адже хтозна, чи ця глупота не шліфувала десь там, у глибинах, нашого розуму?

А випускання душі на умовну свободу за умови, що вона двічі на тиждень повинна реєструватися в найближчій контрольній дільниці, — це буде лише затушкуванням різкої, але рятівної межі, яка раніш відділяла ув'язнену правду від вільної брехні. Ми увійдемо в зону напівправди, напівжиття, неповної творчості, самозаспокоєння позірним — і що з цього вийде?

Я не заперечую, що й цю нагоду для майбутнього вибивання дверей до свободи слід політично використати. Але ж я не політик. Я тільки знаю, що стиль, форма, спосіб виразу, — байдуже, чи в мистецтві, чи в житті — не можуть бути досягнуті шляхом половинчатості, що їх не можна відмірювати невеличкими дозами.

Часом мені кажуть — звідти, — що нині мій обов'язок щодо вітчизни — в тому, щоб повернутися. Цікаво, навіщо? Щоб перетворитися на когось, гідного жалю? Адже коли інженер чи робітник за того ладу ще мають право на пошану, то літератор, цей їхній «письменник», якого водять за носа і який сам водить за носа, являє собою постать відразливу, гротескову, комічне поєднання метра й школяра, цих двох іпостасей дидактизму. Однак якщо вже ви кажете, буцімто я тут, на чужині, втрачений для вітчизни, то я розповім, яку важливу національну роль я для себе визначив.