Розділ «Вітольд Гомбрович Щоденник (уривки)»

Коли ж ми, нарешті, покладемо край тиранії ідолів абстракції, щоб по-новому побачити реальний світ? Оті філософські антиномії виявляються настільки потужними, що Мілош цілковито забуває, до кого він промовляє, й нав'язує мені роль захисника «чистого мистецтва», роль якогось естета. Що в мене з цим спільного? Якщо я борюся проти шаблону, що загрожує надто «злободенній літературі, то зовсім не для того, аби нав'язувати інші шаблони. Я не обстоюю ані вічного мистецтва, ані чистого мистецтва, я лише кажу Мілошеві: треба дивитися, щоб під нашим пером життя не перетворилося на політику, або — на філософію, або — на естетику. Я не хочу робити літературу ані заангажованою, ані чистою — я хочу свободи, хочу творчості «природної» — такої, яка б стала невимушеним втіленням людського.

А він на те: «Я боюся… боюся, що, віддалившись від історії (себто від трюїзмів нашої доби), я осамотнію». А я йому скажу так: «Цей страх — непристойний, більше того, вигаданий. Непристойний — через те, що він є відмовою не лише від власної значущості, а й від права на власну істину, відмовою від того, що, гадаю, становить гордість, животворну силу літератури. Той хто боїться людської зневаги, хто боїться самотності серед людей, нехай мовчить.

Цей страх також вигаданий, бо популярність, яка здобувається завдяки служінню читачеві й інтересам епохи, означає лише великі тиражі й нічого більше. Тільки той, хто зумів відділитися від решти людей, утвердитися як індивідуальність і лише тоді здобути собі двох, трьох, десятьох шанувальників, братів — тільки той перемагає самотність (у межах, дозволених митцеві).

А він каже (усе ще під владою тих своїх розумувань, які так суперечать найціннішим якостям його особистості), що ми, поляки, можемо тепер сміливо й на рівних говорити із Заходом «просто тому, що (цитую дослівно) наша країна стала тереном найважливіших перемін, які лише можуть відбуватися, і в цих перемінах чується спів майбутнього…»

На це можна порадити — прикласти ці слова також до Болгарії або Китаю, котрі так само перебувають у згаданому «історичному авангарді». Ні, Мілошу, ніяка Історія не замінить тобі власної свідомості, зрілості, глибини, не врятує тебе від себе самого.

Якщо ти щось значиш як особистість, то, хоч би ти жив у найконсервативнішому закутку землі, свідоцтво про тебе матиме вагу, натомість жоден історичний коток не видушить значущих слів із незначущих людей.

Отак усе стає важким, сумнівним, неясним, заплутаним під тиском ускладненої софістики нашого часу, і все повертається до кришталевої ясності, тільки-но ми збагнемо, що ми пишемо не якимось цілковито новим, особливим способом, а так, як це робилося від початку світу. Жодні концепції не замінять нам прикладу великих майстрів, жодна філософія не замінить генеалогічного древа літератури, численні пагони якого сповнюють нас гордістю. Вибору нема: можна писати лише так, як писали Рабле, По, Гейне, Расін та Гоголь, або взагалі не писати. Спадщина цього великого роду, яка дісталася нам, це єдиний закон, який нами керує. Втім, тут я полемізую не з Мілошем, який належить до породистих коней, а з тим хомутом, з тим навантаженим сумнівами возом, у яким його запрягло власне минуле.

1954 рік.

П'ятниця.

Лист від незнайомого мені пана Г. з Лондона. Він запитує: чи не є, на мою думку, антисемітом, гідним затаврування, один польський дипломат, який у газеті назвав якогось єврея «паршивцем».

Я жалкую, що не зберіг копії своєї відповіді на цей лист, яка була приблизно така:

«Ви глибоко помиляєтесь. Прізвиськом, яке вживають щодо євреїв, є слово «пархатий». Натомість слово «паршивець» у побутовій мові вживається щодо неєвреїв не менш часто, отже, хоча обидва слова мають спільний корінь, ніщо не вказує на те, що згадана особа була названа паршивцем з огляду на єврейське походження. Текст, про який ідеться, я читав кілька днів тому, і мені не спадало на думку підозрювати автора в антисемітизмі. Втім, мушу зізнатися, що й у мене (хоча з моїх творів легко зробити висновок, що з антисемітизмом я не маю нічого спільного) часом вирветься слівце «пархатий», коли дуже вже допече якийсь семіт. Це трапляється тому, що я — не якийсь скам'янілий, схоластичний семітофіл, але — семітофіл у вільному, неорганізованому стані, з усіма атавізмами шляхтича, мій паночку, людини неміської».

Я припускаю, що така відповідь не задовільнить мого кореспондента. Що ж… Зрештою, деяка сором’язливість не дозволяє мені писати саме того, чого від мене чекають. Безмір злочинів, заподіяних євреям, пронизав і мене наскрізь, назавжди. Однак я не хотів би цього згадувати а листі. Втім, згадав би — але в листі до антисеміта.

Однак і таке присікування до слова не надто мені подобається. В цьому є щось несерйозне, саме з огляду на розміри трагедії. Я б навіть сказав, що єврей, який наполегливо добивається, щоб його трактували, «як людину», тобто так, наче він нічим не відрізняється від інших, видасться мені не надто свідомим власного єврейства. Жадаючи рівності, він має рацію, — це правильно, це зрозуміло, — але це не цілком відповідає особливостям його існування. Це надто просто, надто легко…

Мені не подобається в євреях, коли вони опиняються не на висоті свого покликання. Мене багато разів дивувало, коли в розмовах з євреями — причому розумними — я натикався на дріб'язковість в оцінці власної долі. Чому у світі не люблять євреїв? Та саме тому, що вони — здібніші, багатші, створюють конкуренцію іншим. Чому у світі не бажають визнати, що євреї — такі самі люди, як усі інші? Але ж це — наслідок пропаганди, расових забобонів, неосвіченості.

Коли я чую від цих людей, що єврейська нація — така сама, як усі інші, то думаю, що в подібний спосіб і Мікеланджело міг би казати, що він нічим ні від кого не відрізняється, і Шопен міг би домагатися для себе «нормального» життя, і Бетховен запевняв би, що він має право на рівність. На жаль! Той, хто має право на вищість, не має права на рівність.

Вочевидь, нема нації більш геніальної — я кажу про це не лише тому, що євреї дали найвищі злети людського духу, що вони щохвилі дарують світові безсмертне ім'я, що вони залишили свій відбиток на світовій історії. Єврейський геній — очевидний за самою своєю будовою, тобто за тим, що він, подібно до генія індивідуального, якнайтісніше пов'язаний із хворобою, занепадництвом, приниженням. Геніальний, бо хворобливий. Вищий, бо принижений. Творчий, бо анормальний. Ця нація, подібно до Бетховена, Мікеланджело й Шопена, є занепадом, який перетворюється на творчість і поступ. Ця нація не має легкого контакту з життям, вона — в постійній незгоді з життям, тому вона стає культурою.

Ненависть, зневага, страх, відраза, які ця нація породжує в інших націях, належать до того самого типу, що й почуття, які викликав у німецьких селян хворий, глухий, брудний, істеричний Бетховен під час своїх прогулянок. Хресний шлях єврейства — той самий за своєю природою, що й у Бетховена. Історія цього народу — це таємна провокація, так само, як і біографії усіх великих людей — провокація долі, накликання на себе усіх лих, що сприятимуть виконанню місії… обраного народу. Які стихії спричинили це, невідомо, але нехай ті, що належать до цього народу, ані на хвилю не мають ілюзії, що їм вдасться вибратися на рівний шлях з їхньої безодні.

Цікаво, що життя навіть найпересічнішого, найздоровішого єврея завжди є до певної міри життям визначної людини: він і здоровий, і звичайний, і нічим не відрізняється від інших, але водночас — він інакший, і ставляться до нього інакше, він мусить бути осібним, він — навіть коли не бажає цього — поза якоюсь межею. Можна сказати, що навіть пересічний єврей приречений на велич уже тому, що він — єврей. І не лише на велич, він приречений на самовбивчу й розпачливу боротьбу із власною формою, бо він не любить себе (як і Мікеланджело).

Отже, ви не упораєтеся з цим лихом, запевняючи себе, що ви — «звичайні», годуючись ідеалістичним бульйончиком гуманізму. Необхідно лише, щоб ця боротьба світу проти вас не була такою підлою. Що ж до мене, то сяйво, що йде від вас, не раз мені світило, і я багато чим вам завдячую.