Розділ «VII. Дівчата з-за річки»

— Ох, не вживайте цього слова, воно так гидко звучить. Просто місцеве населення... Це складна річ, тому її й не розуміють. А сьогодні вона ще складніша — адже мазури зазнали стільки кривди... Знаєте, мій батько помер од переживань. Не міг збагнути, як це для багатьох із нас Польща могла стати мачухою. А він же був давній діяч Спілки Поляків. Брат мій ненавидить юнкерів [3] і завжди ненавидів їх, але й досі я не певна, що він почуває себе поляком. Ви розумієте, яка це трагедія?

Едек уважно слухав. Ні, він ще не розумів. І сказав просто:

— Треба, щоб ви мені більше пояснили. Я теж знаю, що помилявся, але чи в усьому? В лісі я працював разом з людьми з цього села. Був серед них Мацура, чудовий дядько, ясно, що свій, а інші, навіть молодші, часто вплітали німецькі слова, на мене поглядали скоса, як на чужого...

— В цьому самому селі, де ми тепер, коли б ви знали, скільки їм довелося пережити в попередні роки... Мародери, гірше — звичайні розбійники добралися навіть до цих пустельних місць, не одного пограбували. Пізніше їх арештували, та пам’ять про кривду лишилась... У наших рибалок позабирали неводи... І ще тисячі всяких історій. Ліс теж у них одібрали — вони тут мали маленькі смужки... Швабами, гітлерівцями їх прозивали, хіба це легко? Тепер усе змінюється, одначе гіркоту й жаль у людських серцях та душах не так просто викорінити...

— Годі, Трудо, ми знаємо, що все це правда. Але нащо тобі знову переживати? Це вже минуле,— втрутився Метек, побачивши, що дівчина аж тремтить од хвилювання.

— Вибачте, ти ж знаєш, що я живу цим...

— Велике спасибі вам, це так багато сказало мені...

Мабуть, уперше в житті Едек розмовляв так з молодою, гарною, навіть дуже гарною дівчиною. Аж сам собі здивувався. Досі його розмови з дівчатами зводилися до простого, досить безцеремонного флірту.

«А в цієї дівчини є якась гідність,— думав він,— лихо його знає, що, але до неї якось важко було б одразу причепитись. І говорить цікаво...— Едек оглянувся на Клема.— О, той розмріявся, воркує, як сизий голуб».

Кульчик сяяв. А потім найдужче протестував, коли Метек раптом схаменувся, що вже скоро смеркне, і почав квапити в дорогу.

— Ми колись приїдемо до вас на ковзанах, добре?

Всі зраділи. Справді, що там ті кілька кілометрів через озеро по льоду!

Кінь наївся, аж круглий став. Дівчата на східцях біля входу махали їм руками. Метек від’їжджав по-молодецькому — з-під копит летів сніг, і в повітрі вирувало, мовби хто пір’я сипав.

— Махнемо тепер через те озерце, там лід міцний, а потім берегом і коло річки виїдемо в свій ліс. Гаразд?

— Слухай, а вовків не буде? Дівчата казали...— занепокоївся Клем.

— Дюжинами! Зграями! — кричав Метек, ляскаючи батогом. Сани мчали по льоду.

Сутеніло. Від дерев падали довгі тіні, надвечір зривався вітер. Метек поганяв коня. Кілька разів мало не перекинулися на ухабах та вибоїнах.

Через озеро промчали швидко, трохи гірше стало їхати вздовж річки — по болоту, всіяному купинами, не дуже розженешся. З полегкістю звернули в ліс, на дорогу понад ялинами, що стояли увінчані білими шапками снігу. Тепер уже не зважали, коли сипалося їм за комір, захоплено галасували, як тільки снігова шапка падала в сани. Часом ліс аж здригався од їхнього крику.

Запали сутінки. Метекові треба було добре придивлятися, щоб бачити дорогу.

— Чудова дівчина. І, дивіться, як вона запам’ятала мої вірші! — захоплювався Кульчик.