Розділ «XXVII. Заплутана справа»

У вікно вже заглядав світанок, коли Едек прокинувся, всім тілом тремтячи від холоду. Підібгав ноги, але від того не стало тепліше. Та й тверді дерев’яні нари так муляли боки, що вже годі було думати про сон. За дверима побрязкували ключі.

Він був у пересильній камері. Привезли його сюди з конвоєм учора ввечері, власне, уже вночі. І треба ж було, щоб так не пощастило — попав саме до того міліціонера, який мав на нього зло ще з вечора у пожежників. Супроводячи хлопця, він почастував його кількома добрячими штурханами. Та, хай йому чорт, це, зрештою, дрібниці.

Час від учорашнього дня Едек пережив немов у гарячці. Несподіваний приїзд газика в Суми, арешт, суворе попередження, щоб не пробував тікати. Тюрма в Піші, дивні натяки міліціонерів, повідомлення про наказ прокурора посадити його до ч’язниці, щось там про бандита, про якийсь банк... Нічогісінько з усього того він не розумів, а коли запитав — міліціонери засміялися йому в обличчя. Мовляв, прикидається.

А потім — пересилка під конвоєм в інше місто, де була тюрма. Сухий урядовець, який монотонно питав і записував анкетні дані. Ще один обшук: пояс, підв’язки, якийсь дріб’язок у кишенях — геть усе одібрали. І ось нарешті ця пересильна камера.

Ні, він не міг у тому розібратися. Проклята доля, хай йому чорт! Усе складалося так гарно, а тут — на тобі! — посадили не знати за що.

Згадував, що може бути у нього на совісті. Може, якісь ольштинські справи? Але останнім часом він нічого такого не зробив, щоб ним зайнявся сам прокурор і щоб його конвоювали в наручниках. І той натяк у міліції, ніби спіймали якогось убивцю, злочинця чи чорт їх знає кого.

Виходить, щось тут, у Піші? Але що? Справа з бійкою на тому вечорі закінчилася — він заплатив кількасот злотих штрафу. Хвилиночку, а може, той чортів мельник доніс, що він побив його в лісі? Могло бути саме це. А втім, прокурор такими справами не займався б. Щось не те. Помилка? Кілька років тому все могло бути, але ж не тепер...

То що ж, хай йому чорт!

Він не знаходив відповіді. Перестав дошукуватися. Зліз із нар, презирливо глянув на вилинялу, благеньку ковдру, почав метатися з кутка в куток невеличкої камери. Лютий був, хотілося їсти, все тіло пробирав холод. Собачий холод.

За кілька годин дали чашку кави і скибочку хліба з кусочком сиру. Він з’їв, випив, схотів закурити. Але цигарки під час обшуку у нього забрали.

Хтось тихенько постукав у двері, піднялося вічко. Якесь темне око зацікавлено дивилося на нього.

Едек підійшов ближче.

— Гей, дружок! Ти куриш?

— Ну певно,— буркнув він.

— Виміняти хочеш?

— Як?

— Давай светр, я дам тобі дві пачки цигарок.

— Що?

— Дві пачки «Спорту» за светр.