Розділ «XXIII. Рибальські ночі»

Клем повернувся з округу скоріше, ніж сподівався. Був дуже схвильований і здивований. Хлопців знайшов у дворі, вони збиралися на риболовлю. Міхал, тримаючи між пальцями нейлонову жилку, дивився, як Едек намотує її на котушку. Метек мучився, прив’язуючи гачки до запасних поводків.

Кульчик влетів поміж них як бомба.

— Що ви скрізь тут натворили? Вчора в селі я з жодною не міг порозумітися, сьогодні Віка мало не розревілась, коли я щось там сказав, а потім вигнала мене з дому. Що сталося?

Обличчя у нього було страшенно заклопотане.

Метек нехотя здвигнув плечима.

— Ти б краще стежив за своєю дівчиною у Варшаві, а не бігав за кожною спідницею.

— Я ж повинен був подякувати Віці, що допомогла передруковувати. Може, то з її щасливої руки у мене так легко пішло з виданням збірочки. За місяць уже подарую вам книжку. Не викручуйтесь, кажіть. Едек, що ти їй зробив?

— Кому?

— Телепень, ніби не чув. Не мені ж — Віці...— Клем сів на сосновому пеньку, витер лоба.— Знаєте, якось дивно це було. Приходжу я до Дзядонів. Господиня зраділа. Одразу дала мені випити склянку чудових вершків. Показалася Віка. Худа, змарніла, навіть очі в неї якось погасли. Мене збентежив такий вигляд, тож я просто запитав, що з нею. Відповіла глузливо, що то від туги за мною. Потім розмовляли про те, се. Я згадав, що ви все рветесь на риболовлю, в усьому домі вже аж пахне рибою, ляпнув про Едекову пику, розмальовану так незрозуміло, наче модерний живопис... І тоді її мовби гедзь укусив. Затупотіла, закричала, що я нудний, що жоден із нас її не цікавить, що я прийшов, аби тільки нервувати її. Сказала, що я вже набрид їй, що вона не хоче більше чути ні про мої нікчемні оповідання та вірші, ані про варшавські плітки... І схопила книжку, вдаючи, ніби читає.— Клем змовницьки стишив голос майже до шепоту: — А тримала ту книжку, знаєте, догори ногами. В її очах були сльози, і вона книжкою намагалася прикрити їх од мене... Я встав, щоб іти, торкнувся на прощання її руки. Віка відштовхнула мене і втекла в другу кімнату. Нічого не розумію. Що тут сталося?

Едек так швидко намотував жилку на котушку, що аж висмикнув її у Міхала з руки і страшенно заплутав. Ніби радіючи з того, завзято почав розплутувати «бороду», не підводячи голови від тієї роботи. Метек уважно дивився на нього і заспокоював схвильованого Клема.

— Мабуть, у дівчини є свої гризоти, може, вона хвора. Краще не мороч їй голови.

Клем не міг позбутися якоїсь підозри:

— Щось ви крутите...

— Авжеж, крутимо котушку, намотуємо жилку, хіба не бачиш! — Едек рвучко схопився і сунув котушку з заплутаною жилкою під самий ніс поетові. Жест був надто виразний і недвозначний, щоб не остудити цікавості Клема.

— Едек, не чіпай його,— коротко мовив Метек.— Я не знаю, що ти там натворив, але до Клема у тебе не може бути ніяких претензій.

— Нехай одчепиться з своїми запитаннями. Тут не школа.

Запало мовчання. Клем сів поруч з Міхалом, помагав йому кріпити грузильця на донні вудочки.

По обіді було тепло, сонце припікало. Листя густішало майже на очах.

Із сонячними днями в лісництві почалася рибальська гарячка. Короп, лящ, плотва ще нерестилися, вода в мілких, нагрітих сонцем затоках аж пінилась од риб’ячих танців, але в озері жирував уже краснопір, за яким ганялася голодна щука, вночі охоче йшов на принаду слизький вугор, косяками перетинали озеро окуні, у глибоких ямах ховався в’язь із червоними зябрами.