Розділ «VII. Дівчата з-за річки»

— Та нема за що, при чому ж тут ви? — бурмотів Едек.— Це ж ті чорти.

— Ой-ой, чай википить! — Труда побігла до чайника, що аж підскакував на примусі.

За гарячим чаєм Едек змінив гнів на милість. Приємно було у цих дівчат, спокійно якось і світло. Невеличку кімнатку вони опорядили скромно, але барвисто, зі смаком. Од кахляної груби пашіло теплом, розмова текла вільно, раз у раз лунав сміх. Першою в ньому була Зося, задириста дівчина з темним, зв’язаним на потилиці волоссям.

— Це дуже гарно з вашого боку, що ви згадали про нас. Тут трохи глухо, а до Піша взимку їхати далеко. Влітку велосипедом раз-раз — і на місці, але по цих снігах... Та, зрештою, і небезпечно. Кажуть, вовки появилися.

— А, вовки! — Клем зневажливо випнув губи.

— Батько нічого не казав. Мабуть, не в нашому лісі.

Тепер Зося звернулася прямо до Кульчика:

— Це ви гарно сказали в своєму вірші, як там... «І в тиші народжена пісня — туга і мрії барвистих снів...» — так же?

Спершу всі подумали, що з Клемом сталося щось лихе. Він аж піднявся з стільця, на якому сидів, роззявив рота, зашарівся, пригладив рукою розкудлане волосся і нарешті пробурмотів:

— Ви знаєте, що я пишу... знаєте мої вірші?

— Що ж тут дивного? Ваш томик є в шкільній бібліотеці, там багато про мазурську землю, і це ще приємніше для нас, не кажучи вже про те, що вірші гарні...

Клем перевів дух, мов цілий день важко працював.

— Ви... ви чарівні,— мовив він, водночас грізно позираючи на товаришів.

З тої миті Труда перестала існувати для Кульчика. Весь час він розважав чорняву, і це особливо сподобалось Едекові, бо йому відразу припала до серця врода Труди. То й справді була гарна дівчина. Худорлява, зграбна, струнка, трохи нижча від подруги, спокійніша, мовби трохи горда, вона викликала захоплення своєрідною чарівністю. Едек ще довго потім шукав джерел тої вроди і нарешті відкрив, що вони — в якомусь ледь помітному смутку дівчини. Волосся, теж темне, було у неї акуратно зачесане. Від того погляд її дуже великих очей був ще глибший, виразніший.

Дівчина покорила його вже своїм вибаченням за те, що згадала про випадок з трактором. Звідки вона могла знати, що справді все так по-дурному складалося, що в звичайному вчинкові намагалися побачити хтозна-що. Едек був надто тверезий і не романтичний, щоб не розуміти, як до смішного мало спільного між його природною реакцією і загальною оцінкою її...

«Так, це не та дурна коза Віка з її кпинами»,— думав він.

Згадав, що казав Павел про дівчину. Справді, вона якось твердо вимовляла слова, інакше робила наголоси.

— Ви самі з цих країв? — запитав він.

— Так, я мазурка... І тому, закінчивши учительську семінарію, попросила направити мене в село, де живуть мазури. Отак я й опинилася тут. І ніколи не шкодувала...

— А я завжди був певен, що мазури — це німці...— пожвавішав Едек.— Воно й справді... Торік я був у Миколайках, там весь час чув німецьку мову, а казали, що то мазури, автохтони [2].