Розділ «VII. Дівчата з-за річки»

— Цинік,— засопів Клем, ображений у своїх почуттях естета, і одразу ж заходився прозаїчно терти вуха, бо навіть узимку він принципово нічим не прикривав своєї скуйовдженої чуприни.

— Гаразд, а куди ми їдемо? Я пропоную до села по той бік озера, а власне — над річкою. Там у мене є знайомі вчительки, тільки ти, Клем, не закохайся одразу, бо піхтурою до них неблизький світ.

— Ех, ти ж знаєш, хіба мені сьогодні до кохання...

І здивувався, коли хлопці так зайшлися реготом, що мало сани не перекинулися.

— Я теж їх знаю. Мазурка вродливіша.

— О Едек, коли ти встиг.

— Хіба це так трудно? Павел познайомив мене, отоді, знаєш, як мені од браконьєра перепало...

Місцями кінь ішов помалу, насилу пробиваючись крізь снігові кучугури.

Метек чудово справлявся з дорогою, гнав через ліс, подекуди такий густий, що гілля ялин щільно сходилося над головами. Тоді хлопці щулилися під кожухами, бо велетенські снігові шапки падали згори, здіймаючи довкола сріблясту куряву.

— Гей, Метек, а чи ми встигнемо завидна повернутись? Бо вночі зіб’ємося з дороги...

— Ти, Клем, дивися краще навкруги, щоб потім було з чого черпати натхнення. Но! Но!..

Серед дерев дедалі частіше траплялися берези, росли похмурі, чорні вільхи. Похилим спуском виїхали на відкрите рівне місце.

— Наше озеро, тільки звідси видно, яке воно велике... Частину дороги проїдемо по кризі. Тут вона вже, напевно, міцна. Берегом треба було б далеко об’їжджати, аж до мосту через річку. А Клем каже правду, краще повернутися, поки видно...

Не встигли щось відповісти, як Метек уже в’їхав у широку смугу очеретів. Зашуміло, захрускотіло, злякано пурхнули якісь маленькі пташата, кінь, ковзаючись на гладенькому льоду, стримував біг.

І погоничеві, мабуть, стало якось лячно, бо він так натягував віжки, що кінь уже просто йшов. Тоді Метек нахилився, пильно оглядаючи блискучу рівну площину, прислухався, чи не осідає лід. Озирнувся на хлопців. Ті сиділи на диво спокійно і тихо, мовби чекали. Їхній переляк повернув йому відвагу.

— Гайда!

Кінь побіг трухцем. Рядом, з правого боку, шелестів очерет, наче якийсь оркестр грав нову, тиху мелодію.

— Річка. Пам’ятаєш, Клем, який краснопір ловився тут, де вона впадає? Та й щупачки непогані траплялися...

— Бери лівіше, лівіше,— закричав Кульчик, і в голосі його виразно Забринів неспокій.

Звернули круто, аж кінь поковзнувся. Метек витріщив очі.