Розділ «VII. Дівчата з-за річки»

Метек на радощах аж у долоні заплескав, а тоді, наче того було мало, з розгону перекинувся в снігу, налякавши цим Рекса, який підібгав хвоста і подався в безпечний куток подвір’я.

— Завтра їдемо по мотоцикл! Едек, навчиш мене їздити?

— Усі не поїдемо, навіщо? Попрошу Едека, і махнемо разом санками до Піша... Мені треба побувати в районному управлінні, зостануся там довше, а він випробує, як працює мотор. Тільки чи потягне по снігу? На шосе ще нічого, а як отам через ліс до нас?

Метек легко відмовився:

— Ну що ж, тоді, Клем, гайда до науки, позубримо години дві, а одразу після обіду трошки покатаємося на санях. Ти даси нам коня, тату? Мабуть, уже можна через озеро їхати?

— Краще почекайте. Хай мороз подержить кілька днів, лід потовщає. А коня беріть. У мене сьогодні робота з насінням, деяке недосушилося, жолуді й букові горішки теж треба перелопатити. Ну, Міхал, ходімо.

Клем, дуже здібний хлопець, ревно помагав молодому Гасинцю готуватися до іспитів на атестат зрілості. Був радий цьому, адже та допомога хоч якось виправдувала його перебування в Сумах. А кожну вільну хвилину щось писав і при тому страшенно мордувався. З кабінету, де він спав, а точніше — працював, часто до пізньої ночі було чути, як він годинами гасає з кутка в куток, щось бурчить сам до себе, грюкаючи, відсовує стілець, а дід кінець люто рве папір на дрібні шматочки.

Едек нудьгував, поки ті двоє вчилися. Лісничий категорично заборонив йому будь-яку роботу.

Хлопець тинявся по господарству, возився з собаками і сарною, від першої до останньої сторінки читав газети, од нудьги часом заглядав до книжки. Відтоді, як з’ясувалась ольштинська справа, що так мучила його, Залєський уже трошки сумував за буйним життям двох останніх років. Там завжди щось діялося, були якісь емоції, переживання, зрештою, хоча б уже й горілка.

Згадав про добру чарку і облизав губи.

— Ех!— зітхнув і від нічого робити уклався спати.

Розбудив його Метек, гукаючи на обід.

Викоханий кінь лісничого весело перебирав ногами коло саней, напханих соломою. Хлопці зручно вмостилися в соломі, прикрились кожухами.

— Гайда!

Дорога бігла уздовж молодого лісу, навпроти того місця, де восени були вирубки, потім круто повертала в старий, столітній сосновий бір, підбитий, мов шуба, густими заростями молодого смеріччя, яке посіяли тут вітри, приносячи насіння з інших місць пущі. Пухнастий свіжий сніг, який ще не взявся твердою кіркою, лежав невеликими купками на розлогих гілляках. Ясно-коричневий, місцями аж червоний колір стовбурів гармонійно поєднувався з ніжною зеленню хвої.

На дорогу, ламаючи гілки, раптом вискочив красивий олень, постояв трошки і, злякавшись дзвоників на кінській збруї, мов лавина, помчав у гущавину смеріччя, тільки сніг хмарою піднявся з-під його ніг.

— Прекрасний рогач!— зачудувався Метек і цмокнув на коня, що копитами розбивав снігові грудки, аж сніг сипався на сани, на кожухи, на червоні од морозу обличчя хлопців.

— Гарний, багато в ньому й сили, і краси.

Едек засміявся у відповідь на це трохи наївне захоплення Клема.

— Ех, поет, поет! А тим часом це просто м’ясо перейшло через дорогу, та й годі.