Розділ «XXV. Несподівана зустріч»

Його розбудив якийсь рух у сусідній кімнаті. Взагалі він прокидався тепер від будь-якого шелесту. Довго прислухався. Міхал не спав, ходив по кімнаті, шелестів сторінками книжки, відчиняв вікно.

Едек нехотя спустив ноги на підлогу, закутався в ковдру. Холодно було. Після недавньої спеки, що закінчилась отією бурею, тепер похолодало, одного ранку землю взяло навіть приморозком, трава й дахи вкрилися інеєм.

Кінчався травень. Майже два тижні минуло вже від пожежі в селі і смерті Клема. Марної смерті. Дитина була у тітки, її одвів туди батько. Усвідомлення того, що жертва була зовсім не потрібного, завдавало їм усім найбільшого болю. Тяжко переживали це і мешканці села.

За стіною знову щось зашелестіло. Читає? Він же, певно, знає все те вже напам’ять. Едек босий рушив у коридор, не стукаючи, смикнув двері і ввійшов до Міхалової кімнати.

Міхал лежав на ліжку. На присунутому стільці коптіла маленька гасничка. Хлопець дивився в стелю, на грудях у нього лежала розгорнута невеличка книжка. Перевів на Едека свої великі очі.

— Едек, щось сталося?

— Авжеж, сталося. Що ти витворяєш по ночах?

— Я не міг заснути. Знаєш, усе думав про нього. Читав те оповідання...— Він показав на книжку.— Сідай.

Едек сів на ліжку, закурив. Міхал був сам на себе несхожий. Схуд, змарнів, запалі очі тільки й світилися на постарілому обличчі.

Дивлячись на нього, Едек мовчки кивав головою. Залєський не був ні сердитий, ні стурбований, скоріше, може, здивований і засоромлений своєю роллю. Він не вмів утішати, але ж не можна було отак зоставити хлопця з його муками.

Мовчання затягувалося. Міхал, здавалося, не був ні здивований, ні зворушений нічним приходом. Лежав спокійно, дивлячись на білі стіни. Сказав ні з того ні з сього:

— Як матиму вільний день, пофарбую кімнату в блакитний колір. Клем дуже любив його. У нього в книжці стільки блакиті, різних відтінків, правда?

Едек потакнув, хоча, правду кажучи, він зовсім не звернув на те уваги. Слова Міхала занепокоїли його. Це вже було щось хворобливе. При найменшій нагоді хлопець говорив про Клема, він жив його думками, згадував його слова.

— Міхал, не можна ж весь час думати про нього... Це вже минуло, треба пам’ятати про власне життя...— Едек заплутався в тих словах і замовк. Які вони банальні!

А Міхал несподівано оживився, сів на ліжку, охоче підтакнув Едекові.

— Так. Сьогодні я теж це думав. Він пише щось точно таке ж у своєму останньому оповіданні.— Хлопець показав рукою на книжку. І докірливо глянув на товариша.— Я знаю, чого ти прийшов. Даремно ви боїтесь за мене. Лісничий і його дружина, Метек і ти... Даремно. Я, розумієш, дуже пережив усе це. І те, що він кинувся без потреби у вогонь. Хоча, може, це й не так важливо... Важливо те, що він взагалі кинувся рятувати мазурську дитину, думаючи, що вона гине.

Останнім часом Міхал почав курити. Це давало йому деяку полегкість. Він затягнувся, потім, зморщившись, мовби насилу повертався до перерваної думки, вів далі. Важко добирав слова, раз у раз затинався, вагався, шукаючи найточніші визначення.

— Розумієш, я дуже полюбив його останнім часом. Після того, як він розповів мені про це оповідання. Пам’ятаєш, коли мене облаяли швабом і гітлерівцем, я не знав, що робити. Навіть думав, чи не виїхати... А Клем одвернув мене від того. Оцим оповіданням, яке він присвятив мені, моїм оповіданням. Пристидив мене. А ми ж і не розмовляли про це. Він умів зробити все якось інакше. І тоді я полюбив його. Я почував себе дуже самотнім. У мене є мати, і нема її, є сестра, але вона наче зовсім чужа людина. Батько, ти знаєш, загинув. Тільки родина лісничого, але це вже інше. І ось Клем... Я тільки-тільки зрозумів це, а його вже не стало. Еля привезла на похорон перші, казала, примірники його книжки. З отим оповіданням... Нема ще й двох тижнів. Я дуже перестраждав. Не можу інакше, кожен бачить мої почуття, бачить, що мене щось мучить. А я ще довго згадуватиму Клема. Читаю і думаю, що він десь близько. Адже в його оповіданнях є багато з того, що я казав, коли ми бродили в лісі. Я думав, що то дурниці, пусте, а в нього вийшло все зовсім інакше...

Усміхнувся.