Розділ «VII. Дівчата з-за річки»

— Тим легше буде влетіти в канаву.

Едек сміявся разом з ними, але в той же час почував себе трохи ніяково. Особливо від тих учорашніх відвідин. Ще б пак! Урочисто прийшла з батьком і матір’ю, аби подякувати за порятунок і попросити пробачення, що з її "вини сталося таке нещастя з трактором. Десь половини з того, що вони казали, Едек не зрозумів, бо старі розмовляли своєю мазурською говіркою, од якої він, не буваючи з мазурами, вже одвик, а до того ж хлопець так збентежився, що й дівчини не розумів, хоча вона говорила цілком правильно. Та ще коли йому подарували оте домоткане покривало і великого, відгодованого індика в корзині. Не хотів брати ніякого подарунка, але лісничиха шепнула, що цим він завдав би прикрості тим милим людям з Карвиці. Тоді він геть отетерів. Інша річ, що дівчина була справді гарна, струнка, Едек бачив, як витріщився на неї Кульчик, а той, що не кажи, трохи розуміється на цьому...

А взагалі, чорт його знає, чого їм усім заманулося роздувати цю, зрештою, звичайну історію. Навіть старий Мацура — і розумний же чоловік, а теж прийшов поздоровляти і дивився на нього, як кіт на шкварку. Чутка про ту подію нібито широко розійшлася по навколишніх селах, викликавши серед мазурів особливу повагу до нього... Наче він вибирав — мазурка то чи який інший чорт...

Хлопці дерлися на узвишшя, де стояли будинки лісництва.

Едек засапався. Був кволий після двотижневої хвороби. А проте з кожним днем у нього прибувало сили. Тільки не дуже хотілось погоджуватися з вимогою лікаря, що не менше як місяць він не повинен приступати до роботи. Хто знав, може, в Піші тепер є вільне місце?

Метек скористався з того, що Міхал з Кульчиком ішли далеко позаду, і тихо спитав:

— Слухай, а чого ти з Вікою так повівся? Вона дуже турбувалася про тебе. Приїжджала кілька разів, коли ти лежав непритомний...

— Бо вона теж з причудами. І взагалі досить мені вже цих баб, набридли в Ольштині. Хочу мати спокій, та й годі.

Сказав це різко, грубо — хотів, щоб Метек одчепився нарешті з тими Дівчатами. Але насправді йому було трохи прикро. Неввічливо поставився до неї, якось так вийшло. А втім, може, це й добре — вона гарна, личко миле, ще почав би впадати за нею...

Так, це було позавчора. Він добре пам’ятав.

Трапилась нагода, і вона приїхала санками Ментуса, Павелкового шурина. На порозі хати наткнулася на Едека — з окрайцем хліба він саме виходив шукати сарну, до якої так прив’язався під час хвороби. Побачив дівчину й відчув, що червоніє, бо — що там казати — ждав її.

— О, зустріч з хлібом, але, мабуть, не з сіллю?! — засміялася.

— Несу для сарни, хочете побачити?

— Якщо вам нема чого цікавішого показати, то залюбки.

Проте сарни вони не знайшли. Певно, побігла десь у лісові хащі. Поверталися тихо, мирно, гомоніли, як давні знайомі. В спортивному костюмі, Віка подобалась йому. На його темному тлі приємно вимальовувалась дівоча голівка з коротко підстриженими ясними кучерями. Кирпатий носик іноді пирхав, як у вередливої лісничишиної кицьки.

— Вам гарно в цьому костюмі,— сказав Едек.

Вона спинилася вражена.

— Ви звернули увагу? Не сподівалася цього від славного героя наших лісових просторів...

— Перестаньте.

— Ну як же І Ще трохи — і про вас почнуть співати пісні по селах, як про героїв класичного епосу.