Розділ «- 17 -»

— Ті, хто каже, що цей світ не чудовий, не знають, про що говорять. Їдучи сьогодні сюди, щоб вручити нагороди, я був, на жаль, змушений посварити через це свого гостинного хазяїна. Старий Том Треверс. Ви можете побачити його в другому ряду біля великої пані в бежевому.

Він указав, щоб було зрозуміліше, і близько сотні маркет-снодсберян повернули голови в той бік, щоб подивитися на дядька Тома, який мило зашарівся.

— Я розпікав його як слід, бідолаху. Він виразив думку, що цей світ у кепському стані. Я сказав: «Не кажіть дурниць, Томе Треверс». «Я не маю звички казати дурниці», — сказав він. «Як для початківця, у вас це непогано виходить», — сказав я. І ви, хлопчики, леді та джентльмени, напевно погодитесь, що так йому й треба!

Слухачі, схоже, погодилися з ним. Вони не соромилися висловлювати свою підтримку. Той голос, що раніше гукнув «Правильно!», знов сказав те саме, а мій торговець зерном шалено гупав по підлозі величезним ціпком.

— Що ж, хлопчики, — продовжив Ґассі, поправив манжети та жахливо усміхнувся, — це кінець літнього семестру, і багато хто з вас, безсумнівно, залишає школу. І я вас за це не виню, бо тут така суворість, що її ножем можна різати. Ви вийдете в широкий світ. Незабаром деякі з вас ітимуть Бродвеєм. І я хочу втлумачити вам, що хоч як би ви не страждали від аденоїд, ви мусити докласти усіх своїх сил, щоб не перетворитися на песимістів і не верзти дурниці, як старий Том Треверс. Он той, що в другому ряді. Зі схожим на волоський горіх обличчям.

Він зробив паузу, щоб усі охочі змогли оновити свої враження, ще раз подивившись на дядька Тома, а я спіймав себе на дещо розгублених думках. Давнє членство в клубі «Трутні» познайомило мене з різними способами, якими на чоловіка може подіяти надмірна доза хмільних напоїв, але я ні в кого не бачив такої реакції, як у Ґассі. Була в його виступі енергія, якої я раніше не бачив, навіть у Бармі Фозерінгей-Фіппсі на святкуванні Нового Року.

Дживс, коли я обговорював це з ним пізніше, сказав, що це якось пов'язане з «інгібіцією», якщо я правильно його розчув, а також з придушенням… здається, він це назвав «его». Як я зрозумів, він мав на увазі, що через те, що Ґассі відбув п'ятирічний строк бездоганного відлюддя серед тритонів, уся дурість, що мала розмазатися тонким шаром по цих п'яти роках, весь цей час накопичувалася, щоб сплисти сьогодні на поверхню одним шматком… або, якщо вам так більше до вподоби, як цунамі.

Можливо, він має рацію. Зазвичай Дживс знається на таких речах.

Втім, хоч як би там не було, я був невимовно радий, що мені стало розуму не сісти в другому ряді. Можливо, для Вустера й непрестижно штовхатися на стоячих місцях серед пролетаріату, але принаймні я був за межами небезпечної зони. Бо наразі Ґассі так розійшовся, що я боявся, що він мене побачить і дасть мені перцю навіть попри те, що я його старий шкільний друзяка.

— Якщо є в цьому світі щось таке, що я ненавиджу, — продовжував Гассі, — то це песимісти. Будьте оптимістами, хлопчики. Ви всі знаєте різницю між оптимістом і песимістом. Оптиміст — це той, хто… ну, візьмемо, приміром, двох ірландців, які йдуть Бродвеєм. Один з них оптиміст, а другий — песиміст, так само, як одного звати Пет, а другого — Майк… О, здоров був, Берті! А я не знав, що ти тут.

Я запізно спробував був сховатися за торговця, але виявив, що того вже немає. Якась раптово згадана справа — можливо, обіцянка дружині повернутися додому до чаю — змусила його непомітно зникнути й залишити мене без прикриття саме тоді, коли моя увага була прикута до сцени.

Між мною та Ґассі, який наразі грубо вказував на мене, не було нічого, крім моря зацікавлених облич, що дивилися на мене.

— Ось це, — гримав Ґассі, продовжуючи вказувати, — приклад того, що я маю на увазі. Хлопчики, леді та джентльмени, уважно подивіться на суб'єкта, що стоїть позаду — фрак, штани, сіра краватка, гвоздика в петельці — його не сплутаєш ні з ким. Це і є Берті Вустер — найгірший з песимістів, що з'являлися в цьому світі. І мені огидний цей чоловік. А знаєте, чому він мені огидний? Тому що, хлопчики, леді та джентльмени, він песиміст. У нього характер поразника. Коли я сказав йому, що збираюся звернутися до вас сьогодні, він намагався відмовити мене. А знаєте, чому він хотів мене відмовити? Тому що на його думку мої штани тріснуть ззаду.

Це було зустріто ще гучнішими схвальними криками. Все, що стосується розірваних штанів, було дуже близьким до сердець учнів середньої школи Маркет Снодсбері. Двоє, що сиділи в ряду переді мною, почервоніли, а маленьке хлопчисько з веснянками, що сиділо поруч із ними, попросило в мене автограф.

— Дозвольте мені розповісти вам історію про Берті Вустера.

Вустери можуть багато що витримати, але не обговорення їх у публічному місці. М'яко переставляючи ноги, я почав був тихо крастися до дверей, аж побачив, що бородань, нарешті, вирішив покласти край виступові Ґассі. Чому він не зробив це раніше — гадки не маю. Напевно, був ошелешений. До того ж, звісно, коли хтось так зачаровує публіку, як зараз це робив Ґассі, не так в дідька легко втрутитися. Але небезпека почути ще один з анекдотів Ґассі, схоже, додала йому сил. Злетівши на сцену приблизно так само, як я злетів з лавки на початку тієї неприємної присмеркової сцени з Таппі, він скакнув до стола, схопив з нього книгу та наблизився до оратора. Він доторкнувся до ліктя Ґассі, а той, різко обернувшись і побачивши над собою великого чоловіка з книгою, відстрибнув, намагаючись врятуватися.

— Час спливає, містере Фінк-Ноттл, можливо краще вже…

— О, а, — сказав Ґассі, збагнувши, що до чого. Він розслабився. — Нагороди? Так, авжеж. Добре. Так, можна вже розпочати це. За що ось ця?

— Правопис і диктанти, П.К. Первіс, — проголосив бородань.

— Правопис і диктанти, П.К. Первіс, — повторив Ґассі, неначе не розуміючи. — Виходьте, П.К. Первіс!