Розділ «- 16 -»

— Що?

— Марно.

— Що ти маєш на увазі?

— Немає сенсу навіть намагатися.

— Але кажу ж тобі, вона мені сказала…

— Це нічого не змінює. Можливо, колись вона мене кохала. Але минулий вечір убив усі ті почуття.

— Авжеж, не вбив.

— Убив. Тепер вона нехтуватиме мною.

— Анітрохи. Вона розуміє, що ти просто не наважився.

— І якщо я знову спробую, я знову не наважусь. Все марно, Берті. Я безнадійний, ось і все. Доля зробила мене чоловіком, який не може й гуску налякати.

— Але ж мова не про залякування гусок. Цього пункту в порядку денному взагалі не було. Річ просто в тому…

— Знаю, знаю. Але все марно. Не можу. Все скасовується. Я не ризикну повторити вчорашнє фіаско. Ти так безтурботно кажеш про ще одну спробу, але ж ти не розумієш, що це означає. Ти ніколи не починав просити кохану дівчину одружитися з тобою, раптом збагнувши, що розповідаєш про зовнішні зябра новонароджених тритонів. Таке вдруге не повториш. Ні, я змирився зі своєю долею. Це кінець. А тепер, Берті, будь другом, іди звідси. Мені треба підготувати промову. Я не зможу підібрати слова, якщо ти поблизу вертітимешся. Якщо не збираєшся йти звідси, то хоча б підкажи мені кілька історій. Ці маленькі хижаки, напевно, чекатимуть на один чи два анекдоти.

— А ти знаєш анекдот про…

— Ні, не годиться. Не потрібні мені твої непристойні жарти з кімнати для паління в «Трутнях». Мені потрібне щось невинне. Щось таке, що допоможе їм у житті після школи. Хоча й начхати мені, що з ними буде після школи, нехай хоч подохнуть.

— Я чув колись одну історію. Я не можу її згадати, але там був чоловік, який хропів і заважав сусідам, а закінчувалася вона: «а дратували його аденоїди».

Він стомлено махнув рукою:

— І ти думаєш, що я скористаюся цим у промові, яку маю проголошувати перед хлопчиками, які, напевно, геть усі страждають від аденоїд? Дідько, вони накинуться на мене. Залиш мене, Берті. Геть звідси! Це все, про що я тебе прошу. Йди… Пані та джентльмени, — продовжував Ґассі тихим, монотонним голосом, — я не хочу надовго затримати цю радісну нагоду…

Залишивши його там, я йшов до будинку дуже задумливий. Сильніше, ніж досі, я вітав себе з тим, що мені стало глузду зробити всі приготування, після яких будь-якої миті можна розпочати діяти. Бо, розумієте, досі я плекав надію, що коли я розповім йому про думки Бассет, Природа зробить решту сама, надихне його так сильно, що штучні стимулятори стануть непотрібними. Бо навіщо бігати по будинку з графином апельсинового соку, якщо без цього можна обійтися?

Але тепер я зрозумів, що мушу продовжувати заплановане. Повна відсутність зухвалості, рішучості та належного духу, яку він продемонстрував під час нашої розмови, переконала мене в потрібності надзвичайних заходів. Тож одразу після розмови з ним я пішов до комори, зачекав, доки дворецький піде кудись за справами, прокрався всередину та заволодів графином. Обережно піднявшись сходами, я кілька секунд по тому зайшов до своєї кімнати. І першим, що я там побачив, був Дживс, який порався зі штанами.

Погляд, з яким він глянув на графин, здався мені осудливим. Я виструнчився. Я не мав наміру чути від нього докори.