Розділ «- 15 -»

Його це начебто зацікавило.

— Про що ти в дідька кажеш? — запитав він.

Я вирішив, що треба висловитися ясніше.

— Не сприймай її балаканину надто буквально, чоловіче. Адже ти знаєш, які дівчата.

— Знаю, — сказав він, пирхнувши при цьому всім тілом. — І краще б я їх ніколи не зустрічав.

— Я маю на увазі, що вона, вочевидь, помітила тебе в кущах і казала все те просто для того, щоб дошкулити тобі. Тобто, ти був там, якщо ти розумієш цю психологію, вона тебе побачила та з притаманною дівчатам інтуїцією скористалася нагодою пустити шпильки, вказавши на кілька твоїх недоліків.

— Недоліків?

— Еге ж.

Він знову пирхнув, змусивши мене відчути себе королівською особою, яку привітали салютом з двадцяти однієї корабельної гармати. Здається, я не знаю іншої людини, яка вміє так вправно пирхати.

— В якому сенсі «недоліків»? Я не жирний.

— Ні, ні.

— І що не так з кольором мого волосся?

— Усе з ним гаразд, Таппі. Я мав на увазі «з твоїм волоссям».

— І зверху в мене достатньо. Якого біса ти вищирився?

— Не вищирився. Просто злегка усміхнувся. Просто я подумки змалював собі картину, якщо ти мене розумієш, на якій ти був такий, яким тебе змалювала Анджела. Забагато посередині й замало зверху. Досить смішно.

— То ти вважаєш, що це смішно?

— Анітрохи.

— Дивись-но мені!

— Добре.

Я подумав, що ця розмова знов ускладнюється. Мені хотілося, щоб вона припинилася. І саме це й відбулось. Бо цієї миті в тихих присмерках щось замерехтіло між лавровими кущами, і я збагнув, що то Анджела.