Розділ «- 1 -»

— Але коли ти сказав, що об'єктом його приязні є міс Бассет… Дживсе, надія почала жевріти. Він саме такий хлопець, в якого Меделін Бассет залюбки вчепиться.

Я мушу пояснити, що ця Бассет була разом з нами в Каннах і між нею та Анджелою зайнялася одна з тих іскрометних дружб, яка буває між дівчатами. Я досить часто її бачив. Взагалі-то, коли мій настрій не був найкращим, мені здавалося, що я й кроку не можу ступити, не натрапивши на цю жінку.

А особливо мені дошкуляло те, що чим більше ми з нею зустрічалися, тим менше я мав, що їй сказати. Ви ж знаєте, як це буває з деякими дівчинами. Вони з вас наче всі нутрощі виймають. Я маю на увазі, що є в їхніх особистостях щось таке, що паралізує ваші голосові зв'язки та перетворює вміст вашого мозку на цвітну капусту. Саме так усе було між цією Бассет і мною; настільки, що були випадки, коли можна було спостерігати, як Бертрам Вустер кілька хвилин поспіль смикає свою краватку, соває ногами та поводиться біля неї як повний бовдур. Тож ви можете здогадатися, що коли вона поїхала на два тижні раніше за нас, то на Бертрамову думку це було анітрохи не зарано.

Мушу сказати, що не її краса змушувала мене німіти. Вона була досить привабливою дівчиною, блондинкою з великими очима, але не з тих, від кого перехоплює подих.

Ні, причиною занепаду моїх здібностей досить жваво базікати з представницями протилежної статі було її ставлення до світу. Я не хочу нікого скривдити, тож не казатиму, що вона дійсно писала вірші, але її розмови, як на мою думку, не могли не збудити сильні підозри. Тобто, я хочу сказати, коли дівчина раптом, не сіло не впало питає вас, чи не буває у вас почуття, що зорі — це Божий віночок, мимохіть почнеш замислюватися.

Тож з точки зору злиття моєї та її душ не було анічогісінько. Але у випадку Ґассі все було абсолютно інакше. Те, що мене паралізувало (тобто, те, що ця дівчина була переповнена ідеалами, сентиментальністю та іншим), якщо мова йшла про нього, було досить доречним.

Ґассі завжди був одним з тих млосних мрійників — бо інакше він не зміг би жити за містом заради самих лише тритонів — тож я не бачив причин, чому б йому та Бассет, коли він якось зніме з себе цей тягар палких слів, не пасувати один одному, як шинка до яєчні.

— Вона саме те, що йому потрібно, — сказав я.

— Я дуже радий це чути, сер.

— А він — саме те, що потрібно їй. Отже, це добра справа, і йому треба чинити усіляку допомогу. Роби все, на що ти здатний, Дживсе.

— Добре, сер, — відповів чесний малий. — Я приділю час цій справі негайно ж.

Отже, як ви, безсумнівно, погодитесь, до цієї миті домінувала, так би мовити, ідеальна гармонія. Дружня балачка між роботодавцем і найманцем, все просто чудово. Але в цей момент, на жаль, відбулася неприємна зміна. Атмосфера раптово стала іншою, почали збиратися грозові хмари, і не встигли ми збагнути, що відбувається, аж прогуркотів грім. Таке трапилося в домі Вустера вже не вперше.

Першим передвісником напруження для мене став змушений незадоволений кашель, що пролунав десь біля килима. Я мушу пояснити, що впродовж тієї розмови, що відбувалася між нами, я витерся та ліниво одягався: то шкарпетку натягну, то туфлі; жилет, сорочка, краватка; а Дживс тим часом нахилився та розбирав мій багаж.

Але тепер він випростався, тримаючи в руках білу річ. Лише побачивши її, я зрозумів, що починається чергова наша домашня криза, ще одне прикре зіткнення двох сильних чоловіків, і що Бертрамові, якщо він тільки не згадає своїх войовничих предків і не постоїть за свої права, зараз нав'яжуть чужу волю.

Не знаю, чи були ви цього літа в Каннах, але якщо були, то маєте пам'ятати, що будь-хто, хто мав хоч якісь претензії на те, щоб бути душею вечірки, мав звичку з'являтися на гулянках у Казино у звичайних штанях від вечірнього костюму, але доповнених білим приталеним коротким піджаком з латунними ґудзиками. І з тієї самої хвилини, як я на вокзалі в Каннах сів у Синій Потяг[6], я час від часу думав про те, як на мій піджак відреагує Дживс. Бо, розумієте, щодо вечірніх костюмів Дживс — вузьколобий консерватор. Колись у мене вже були з ним проблеми через сорочку з манишкою. І хоча ці короткі піджаки, як я вже казав, були в моді (tout ce qu'il y a de chic) на Лазурному березі, я ніколи не забував (навіть походжаючи в квапливо придбаному такому піджаку по казино Палм Біч), що після мого повернення можуть бути певні проблеми.

Я готувався стояти на своєму.

— Так, Дживсе? — запитав я.

І хоча мій голос був люб’язний, якщо б хтось дивився на мене зблизька, то помітив би сталевий блиск у моїх очах. Ніхто так не поважає інтелект Дживса, як я, але цій його манері диктувати руці, що його годує, треба було, на мою думку, дати відсіч. Цей піджак був досить дорогий моєму серцю, і я мав намір битися за нього із завзяттям свого великого предка у битві під Азенкуром[7].

— Так, Дживсе? — запитав я. — Тобі щось спало на думку?

— Боюсь, що залишаючи Канни ви, сер, ненавмисно взяли з собою піджак іншого джентльмена.