Розділ вісімнадцятий Впав у безодню

— Якщо ви знаєте, то розкажіть нам. Мені здається, що ви повинні це зробити.

— І мені так здається, — кивнув головою Джо. — Я думаю, що ні одне з цих вбивств не являється результатом тривалої підготовки. Це скоріше плід певного роду імпровізації, дуже спритної, не позбавленої вміння передбачати події, але одночасно дуже примітивної в своїй основі…

Він обвів усіх поглядом.

— Убивця знаходиться тут, серед нас. Краще було б, якби він сам признався у всіх своїх злочинах, за які й так повинен буде нести відповідальність, не перед нами, а перед судом. Мотивом для першого злочину була підлота, а мотивом для другого — страх. Вбиваючи Смитракіса, вбивця розраховував на те, що він змусить мовчати єдину людину, яка знала вхід до храму Богині Лабіринту, хоч і не знала, що він існує. А вбив він його тому, що на острові був я, і Смитракіс міг в будь-який момент поділитися зі мною тією інформацією, яка для нього нічого не значила, але для мене і для вбивці мала величезну вартість. Вбивця був впевнений, що після смерті Смитракіса зникне єдиний шанс відкрити храм Богині Лабіринту, а разом з тим і єдина можливість звинуватити його. Я від першої хвилини, знав, що ключем до розв’язання загадки буде та маленька статуетка. Вона була найкращим в світі алібі, але щоб алібі й надалі залишалося залізним, Смитракіс мусив загинути…

Джо замовк.

— Говоріть далі, будь ласка, — з виразним зусиллям сказав професор Лі.

Алекс кивнув.

— На жаль, я не міг запобігти тій смерті, тому що не знав ще тоді всіх фактів. Я думав, що вбивця вибрав Смитракіса за козла відпущення. Поліція після проведення слідства могла навіть заарештувати молодого грека. Найбільше підозр падало на нього. На перший погляд, він єдиний міг вбити Роберта Гордона. Але вбивця раптом злякався. Я думаю, що він злякався мене. З моєї поведінки було видно, що я не вірю в вину Смитракіса і буду шукати іншого розв’язання. І в такий спосіб вбивця вирішив перешкодити мені вести подальше слідство. Але він недооцінив і мене, і стародавніх крітян. Повинен був би знати, що тут, де так часто бувають землетруси, мусив існувати ще один, запасний вихід з кам’яного храму. Зрештою, він би його побачив, якби добре оглянув храм. Але він був занадто зачарований побаченим. Взяв одну маленьку статуетку, швидше всього для того, щоб з гордістю показати її всім нам. Потім вийшов. Він спішив. Так дуже спішив, що забув навіть про сліди своїх ніг, які він позалишав на мокрому піску. Ця неуважність заведе його на шибеницю, бо не існує двох однакових відтисків людських ніг. Я знаю вже все, тому…

Джо не встиг закінчити. Вікно заслонив людський силует. Всі почули тупіт ніг.

— Стій! — закричав Алекс, але навіть не встав з місця. Чоловік біг усе швидше, наближаючись до прірви. Кароліна крикнула і зажмурилася, Джо дивився широко відкритими очима.

Чоловік побіг ще швидше, широко розкинув руки і стрибнув.

Тільки тоді Алекс вискочив у вікно і побіг до берега. Він став на краю урвища і довго водив очима по хвилях, що шумували піною між скелями. Нарешті побачив його на гострому кам’яному виступі серед води. Хвиля дотягнулася до тіла, підняла його і кинула назад. Потім надійшла друга хвиля, більша, вся в білій піні. Коли вона відступила, на скелі нічого не було. Пізніше Алексові здалося, що він побачив, як в хвилях промайнула біла сорочка, але наступна хвиля вистрілила гейзером бризок, і все зникло.