Розділ п'ятнадцятий «Я мушу її знайти…»

Кароліна чекала на нього в їдальні. На столі стояли дві чашки кави, яєчня і декілька намащених маслом кусків хліба.

— Хліб трохи черствий, — тихо сказала Кароліна, — а яєчня зроблена з яєчного порошку. Але я не хотіла робити галасу і взяла те, що було під рукою. Вони зараз почнуть пробуджуватися. Вже день.

— Хтось не спав цієї ночі, — сказав Алекс, беручи кусок хліба. Відклав його. — Бідний Смитракіс — з жалем подумав він. — Міг жити сто років. Що за абсурд, що за жахливий абсурд.

Він заставив себе випити кави і з’їсти все, що приготувала дівчина.

— Ходім. Ти взяла линву?

Вона мовчки показала сувій і два ліхтарики.

Джо вирвав з блокнота листок паперу і написав; «Ми йдемо до печери, Повернемося о восьмій. Кароліна Бекон — Джо Алекс». І поклав записку на стіл.

— Візьми запасні батарейки. — Він обкрутився линвою і почав чекати. Потім вони на пальцях вийшли з бараку.

Над темною лінією, що відділяла небо від моря, показався червоний кусочок сонця.

— Куди ми йдемо? — запитала Кароліна, коли вони відійшли від бараку на достатню відстань.

— Це саме питання задаю собі і я, — Джо блідо посміхнувся. — Я знаходжуся в дуже складній ситуації, я повинен знайти Богиню Лабіринту. Просто мушу її знайти, бо це єдиний спосіб довідатися, звідки взято статуетку.

— Ти не віриш, що той молодий грек міг вбити Роберта?

Джо мовчки подивився на неї, тоді сказав:

— Не вірю. Більше того, я точно знаю, що він того не зробив.

Вона нерішуче кивнула головою.

— В такому разі, куди ми йдемо?

Алекс зупинився. Вони стояли тепер біля підніжжя кам’яної стіни. Зліва від них була прірва, за якою шуміло море.

— Ми знаходимося в тому самому місці, в якому були вчора. — Джо задер голову. — Як ти гадаєш, той кам’яний блок справді міг бути зроблений людськими руками?

— Не знаю. Але думаю, що то дуже можливо. Для природи це був би випадок з розряду чудес. Тим часом люди дуже часто маскували в такий спосіб свої тайники. Теорія ймовірності говорить на користь людей.

Джо подивився на годинник.