Розділ 49

Івар Льокен знав, що все скінчено. Жоден мускул його тіла не ворухнувся, і все пройшло. Страх накочувався на нього хвилями й знову відступав. Він постійно думав про те, що зараз загине. Це був суто умоглядний висновок, але відчуття швидкої смерті просочувалося в душу, немов крижана вода. Того разу, коли він виявився в пастці біля села Мілай і стояв із цим чортовим бамбуковим ціпком у стегні, а інший прошив йому ногу від ступні до коліна, він жодної миті не думав про те, що помре. І коли валявся без тями в Японії й лікарі сказали, що ногу треба ампутувати, він відповів, що скоріше здохне, але знав при цьому, що смерті не буде, що вона неможлива. І коли вони прийшли давати йому наркоз, він вибив шприц із рук лікаря.

Нерозумно, звичайно. Але йому дозволили зберегти ногу. «Поки відчуваю біль, я живу», — написав він на стіні над своїм ліжком. Він пролежав у госпіталі в Окабе майже рік, поки не виграв бій із власною зараженою кров’ю.

Тепер він говорив самому собі, що прожив довге життя. Довге. А це дещо значить. І бачив людей, яким було гірше, ніж йому. Так навіщо ж пручатися, думав він. І проте пручався. Тіло відмовлялося помирати, як і сам він відмовлявся помирати все своє життя. Як відмовлявся перетнути межу, навіть коли прагнення вогнем віддавалося в попереку, як не дав зламати себе, коли його вигнали з армії, відмовлявся жаліти себе, коли приниження дерло, як батогом, знову роз’ятрюючи старі рани. Але насамперед він відмовлявся заплющувати очі. Ось чому він приймав усе: війни, страждання, жорстокість, мужність, людяність. Стільки всього, що він із повним правом міг сказати про себе, що прожив довге життя. І тепер він теж не став заплющувати очі, він тільки кліпав. Льокен знав, що має померти. І якби міг, то заплакав би.

Ліз подивилася на годинник. Було пів на дев’яту, вони з Хар-рі вже цілу годину сиділи в «Мілліс Караоке». Навіть Мадонна дивилася на них зі стіни скоріше нетерпляче, ніж жадібно.

— Куди він пропав? — запитала вона.

— Льокен прийде, — запевнив її Харрі.

Він стояв біля вікна, піднявши жалюзі, і дивився, як його відбиття прошивають фари машин, що повзуть по Сілом-роуд.

— Коли ти говорив із ним?

— Відразу ж після розмови з тобою. Він був удома, збирав фотографії й апаратуру. Льокен неодмінно прийде.

Він притулив долоні тильною стороною до очей. Очі були червоні й запалені, коли він прокинувся сьогодні вранці.

— Давай почнемо, — вимовив він.

— Із чого? Ти так і не сказав, що відбувається.

— Пройдемося по фактах, — продовжував Харрі. — Остання реконструкція подій.

— Гаразд. Але навіщо?

— Тому, що ми весь цей час помилялися.

Він смикнув за шнурок, і немов щось звалилося крізь густе листя, коли жалюзі з гуркотом упали вниз.

Льокен сидів на стільці. Перед ним на столі лежали в ряд ножі. Кожним із них можна було зарізати людину за мить. Просто дивно, якщо вдуматися, як легко вбити людину. Настільки легко, що незрозуміло, як люди здебільшого примудряються доживати до старості. Один круговий рух, все одно що зняти шкірку з апельсина, — і горло перерізане. Кров цебенить з такою швидкістю, що смерть настає за кілька секунд, — у всякому разі, якщо вбивство зроблене професіоналом.

Удар у спину вимагає більшої точності. Не можна наносити безцільно двадцять-тридцять ударів, тикаючи в людську плоть навмання. Але якщо знати анатомію, знати, як проткнути легені або вдарити в серце, то немає проблем. Якщо завдають удару спереду, то краще цілити нижче й прямо вперед, щоб ребра не заважали добратися до життєво важливих органів.

А ще легше зробити це ззаду, якщо вдарити ножем поруч із хребтом.