Розділ 49

— Тоді одне з другим ніяк не в’яжеться.

— Пам’ятаєш, що сказала Дім про машину, коли ми її допитували?

Ліз закусила верхню губу.

— Вона взагалі не пам’ятала машини, — повідомив Хар-рі. — Тому що машини там і не було. Чверть на першу вони стояли в холі, чекаючи поліцію, і не помітили посольської машини, що сковзнула в двір.

— Це ж треба, я думала, ми маємо справу з обережним убивцею. А він ризикнув під’їхати до мотелю, коли там уже могла бути поліція.

— Він і був обережний, але не зумів передбачити, що поліція може виявитися на місці злочину до того, як він повернеться. Вони домовилися, що Дім прийде в номер тільки тоді, коли її викличуть по телефону, правильно? Але Ванг Лі виявив нетерпіння й ледь не зруйнував усі плани. Убивця й не підозрював про небезпеку, зайшовши в номер із ключами від машини.

— Так, виходить, чисте везіння?

— Я назвав би це краплею удачі в океані невдачі. Але цей хлопець взагалі ж не схильний покладатися на везіння.

Він, мабуть, маньчжур, подумав Льокен. Може, із провінції Цзилінь. Під час війни в Кореї він чув, що Червона армія набирає собі багатьох солдатів саме звідти, тому що жителі цієї провінції дуже високі. Дивна логіка, адже високі люди глибше застрягають у болоті й зручніші як мішень. Друга людина в кімнаті стояла ззаду, муркочучи пісеньку. Льокен готовий був заприсягтися, що це «І Wanna Hold Your Hand»[38].

Китаєць взяв зі стола один із ножів, якщо можна було назвати ножем цю криву шаблю довжиною в сімдесят сантиметрів. Зважив її в руці, як гравець у бейсбол вибирає биту, перш ніж мовчки занести її над головою. Льокен стиснув зуби. І в ту ж мить приємне отупіння від барбітуратів зникло, кров застигла в жилах, і він втратив самоконтроль. Поки він кричав і бився в шкіряних ременях, прив’язаний за руки до стола, позаду до нього наближалося муркотіння. Рука іншого схопила його за волосся, відтягнувши голову назад, у рот йому застромили тенісний м’яч. Він відчув язиком шорстку поверхню, що, немов промокашка, витягнула всю слину в нього з рота. Крики його перетворилися на безпомічні стогони.

Джгути під пахвами були затягнуті так туго, що руки його оніміли, і коли шабля із глухим звуком опустилася й він нічого не відчув, то спершу вирішив, що кат промахнувся. Але потім побачив, що його права кисть лежить на підлозі: Вона була відрубана й тепер повільно розправлялася. Зріз був найчистішим. Він навіть розгледів дві білі трубчасті кістки, розрізані упоперек. Променева кістка, radius, і ліктьова, ulna. Він бачив їх в інших, але ніколи в себе самого. Завдяки джгутам, крові витекло небагато. Неправду кажуть, що блискавична ампутація не заподіює болю. Його охопив нестерпний біль. Він чекав, коли знепритомніє, порине в небуття, але вони перекрили йому цей шлях до втечі. Муркочучи, людина всадила йому шприц у плече, прямо крізь сорочку, не піклуючись про те, щоб знайти вену. Славно все-таки із цим морфієм, він діє незалежно від того, куди його вкололи. І він зрозумів, що повинен терпіти весь цей біль. Причому досить довго. Стільки, скільки вони захочуть.

— А що з Руною Мольнес? — Ліз колупалася в зубах сірником.

— Він міг забрати її де завгодно, — відповів Харрі. — Наприклад, по дорозі додому зі школи.

— І відвіз у заміський будинок Кліпри. Що ж потім?

— Кров й отвір від кулі у вікні доводять, що вона була вбита саме там. Швидше за все, відразу ж, як тільки вони туди приїхали.

Він розповідав про неї як про жертву майже спокійно.

— Не розумію, — сказала Ліз. — Навіщо було викрадати дівчину й відразу вбивати її? Я думала, він хоче використати її, щоб ти припинив розслідування. Він міг торгуватися з тобою тільки доти, доки Руна Мольнес залишалася живою. І мав виходити з того, що ти захочеш доказів, що вона жива, перш ніж виконаєш його вимоги.

— А яким чином я повинен був виконати його вимоги? — запитав Харрі. — Забратися із країни, і тоді Руна Мольнес повернулася б додому цілою й неушкодженою? А викрадач зміг би нарешті зітхнути з полегшенням, навіть якщо в нього не залишилося засобів тиску на мене, просто тому, що я пообіцяв його не чіпати. Ти що, справді так думаєш? Ти вирішила, що він тільки хотів її… — Тут Харрі помітив погляд Ліз і зрозумів, що підвищив голос.

— Я так не думаю, я просто намагаюся зрозуміти, як думав убивця, — сказала Ліз, не відводячи від нього очей. Між брів у неї знову залягла стурбована зморщечка.

— Вибач, Ліз. — Він притулив кінчики пальців до скронь. — Я просто втомився.