Розділ 16

Настрій в усіх був пригнічений, розмовляли мало. Тоньє Віг сама попросила Харрі прийти, і тепер вони разом стояли осторонь, тримаючи в руках келихи з напоями. Тоньє допивала другий мартіні. Харрі попросив води, але одержав солодкий і липкий апельсиновий сік.

— У тебе залишилася вдома родина?

— Так, дехто, — відповів Харрі, не зовсім розуміючи, що означає ця зміна теми й звертання на «ти».

У мене теж, — продовжувала вона. — Батьки, брати й сестри. Є ще дядьки й тітки, а от бабусь і дідусів уже нема. Ось так. А в тебе?

— Приблизно так само.

Повз них пройшла Ао, тримаючи в руках тацю з напоями. На ній була проста, традиційна тайська сукня з довгим розрізом на боці. Він провів її поглядом. Нескладно було уявити собі, що пан посол міг і не встояти перед такою спокусою.

В іншому кінці кімнати, перед великою картою світу, стояв якийсь чоловік, широко розставивши ноги й погойдуючись. Стрункий, широкоплечий. Його волосся, подекуди із сивиною, було підстрижене так само коротко, як і в Харрі. Глибоко посаджені очі, під шкірою перекочуються мускули, руки прибрані за спину. Відразу видно військового.

— Хто це?

— Івар Льокен. Посол називав його просто ЬМ.

— Льокен? Дивно. Такого прізвища нема в списку співробітників посольства, що мені дали в Осло. Чим він займається?

— Гарне питання, — осміхнулася вона й надпила коктейль. — Вибач, Харрі. Нічого, що я називаю тебе Харрі? Я сьогодні випила, було так багато роботи в останні дні, і я погано спала. Знаєш, він приїхав сюди торік, невдовзі після Мольнеса. Він, так би мовити, із тих емзеесівців, які вже нікуди не дійдуть.

— Що ти маєш на увазі?

— Що його кар’єра зіпсована. Він із військових, і в певний момент до його імені стало занадто часто чіплятися слівце «але».

— Але?

— Ти хіба не чув, як у МЗС говорять одне про одного? «Він прекрасний дипломат, але випивайло, але бабій» — і так далі. А те, що стоїть після «але», набагато важливіше, ніж те, що до, бо визначає врешті-решт подальшу кар’єру. От чому в керівництві так багато добропорядних середняків.

— У чому ж полягає його «але» і чому він опинився тут?

— Чесно кажучи, сама не знаю. Я бачу, що він призначає зустрічі, пише звіти для Осло, але більше ми нічого не знаємо. Гадаю, йому подобається бути самому. Іноді він бере намет, таблетки від малярії, рюкзак із фотоапаратурою й вирушає у В’єтнам, Лаос або Камбоджу. Самотній вовк, адже ти знаєш таких?

— Мабуть. А що за звіти він пише?

— Гадки не маю. Це знав посол.