Розділ «8»

Я почувався дурнем, та все ж знайшов необхідні слова.

— Боюся, дорога видалася дуже важкою, — сказав я. — Сікомб повідомив мене, що ви змушені були зупинитись у коваля, щоб підкувати одного з коней. Мені шкода, що так сталося.

— Нічого страшного, — сказала вона, — мені сподобалось, я посиділа біля вогнища, поспостерігала за роботою, поспілкувалася з Веллінґтоном.

Тепер вона поводилася більш розкуто. Перша нервовість минула, якщо взагалі була. Не можу сказати. Якщо хтось і відчував якусь провину, це був я: я почувався великим та незграбним у такій маленькій кімнаті, і здавалося, що стілець, на якому я сидів, призначався для гнома. Ніщо не здатне так стерти невимушеність, як незручна поза. Я переймався, який маю вигляд в її очах, згорбившись на тому жахливому маленькому стільці, незграбно підібгавши під нього свої великі ноги, а довгі руки звісивши з боків.

— Веллінґтон показав мені в’їзд до маєтку містера Кендала, — сказала вона, — і на якусь мить я подумала, що було б правильно і ввічливо заїхати та висловити йому моє шанування. Та було пізно, і коні вже далеко заїхали, та й егоїстично з мого боку було б затримуватися по дорозі… сюди.

На мить вона зупинилася, перш ніж сказати «сюди», і мені здалося, що вона спершу хотіла сказати «додому», та вчасно виправилася.

— Емброуз так детально все мені описував, — вела вона далі, — від вестибюлю до кожної кімнати в домі. Він навіть робив для мене ескізи, тому сьогодні, гадаю, я могла б знайти шлях із зав’язаними очима.

На хвильку вона змовкла, а потім сказала:

— Ви вчинили вкрай проникливо, відвівши мені ці кімнати. Саме їх ми планували використовувати, якби повернулися разом. Емброуз завжди хотів, щоб ви зайняли його кімнату, і Сікомб розповів мені, що ви перемістилися саме в неї. Емброуз був би задоволений.

— Сподіваюся, вам тут зручно, — сказав я. — Тут ніхто не жив із часів жінки, яку звали тіткою Фібі.

— Тітка Фібі страждала від кохання до вікарія і поїхала в Торнбридж лікувати розбите серце, — сказала вона, — та так і не змогла розлюбити. Там тітка Фібі підхопила застуду, з якою прожила наступні двадцять років. Ви ніколи не чули цієї історії?

— Ні, — відповів я, і потайки поглянув на неї. Вона дивилася на вогонь, усміхаючись, мабуть, від думки про тітку Фібі. Вона стиснула руки на колінах перед собою. Ніколи раніше я не бачив у дорослої людини таких маленьких рук. Її руки були дуже тонкі, дуже вузькі, немов руки людини з портрета старого майстра, який він так і не закінчив.

— Тож, — сказав я, — що сталося з тіткою Фібі?

— Застуда минула аж за двадцять п’ять років, після знайомства з іншим вікарієм. Та на той час тітці Фібі виповнилося сорок п’ять, і серце її вже не було таким тендітним. За другого вікарія вона вийшла заміж.

— І шлюб був успішний?

— Ні, — сказала моя кузина Рейчел, — вона померла у першу шлюбну ніч — від шоку.

Рейчел повернулась і поглянула на мене, її вуста злегка ворушилися, та очі лишалися серйозними, і раптом я уявив Емброуза, який розповідає цю історію, так, як він це, скоріше за все, й робив — скрутившись у кріслі, плечі трясуться, у той час як вона дивиться на нього знизу вгору, от саме так, стримуючи сміх. Я нічого не міг із собою вдіяти. Я всміхнувся кузині Рейчел, в її очах щось промайнуло, і вона усміхнулась у відповідь.

— Гадаю, ви щойно все це вигадали, — сказав я, раптом пошкодувавши про свою усмішку.

— Нічого подібного, — сказала вона. — Сікомб має пам’ятати цю історію. Запитайте в нього.

Я похитав головою.