Розділ «8»

— У будуарі леді? — запитав я. — Ви впевнені? Але ж по неділях, коли місіс Пескоу з вікарієм відвідують нас, ми ніколи не куримо у вітальні.

— Це не вітальня, а я — не місіс Пескоу, — відповіла вона мені.

Я стенув плечима й поліз до кишені по люльку.

— Сікомб вирішить, що так негоже, — сказав я. — Вранці він учує запах.

— Перед сном я відчиню вікно, — сказала вона. — Запах вивітриться з дощем.

— Дощ намочить килим, — сказав я, — а це ще гірше, ніж запах диму.

— Можна витерти ганчіркою, — сказала вона. — Ви такий причепливий, наче дід старий.

— Мені здавалося, для жінок такі речі важливі.

— Важливі, якщо більш немає чим зайнятися, — відповіла вона.

Раптом я усвідомив, покурюючи люльку, сидячи тут у будуарі тітки Фібі, що цей вечір я планував провести зовсім інакше. Я планував холодно процідити кілька слів задля ввічливості й різко розпрощатися, лишивши порушницю нашого спокою приниженою й невдоволеною.

Я поглянув на неї. Вона допила чай і поставила чашку з блюдцем на тацю. Я знову звернув увагу на її руки, вузькі, маленькі, і білі-білесенькі, і мені стало цікаво, чи називав їх Емброуз руками міщанки. Вона носила два персні на пальцях, обидва з коштовними каменями, але вони ніяк не порушували її трауру і загалом пасували їй. Я був радий, що можу тримати в руці люльку і покусувати мундштук; це допомагало мені почуватися самим собою, а не сновидою, заколисаним у тенетах марень. Я мав багато що сказати, багато чого зробити, а сидів, наче той бовдур, перед каміном, не здатний розібратися з власними думками чи враженнями. День, такий довгий і тривожний, закінчився, і мені ніяк не вдавалося визначити, на мою користь, чи ні. Якби ж вона хоч віддалено нагадувала створений мною образ, тоді б я знав, що робити, та зараз, коли вона в цій кімнаті, біля мене, всі образи здавались якимись чудернацькими, божевільними, усі вони перемішались і розчинились у темряві.

Десь там залишилася злісна істота, сердита і стара, оточена юристами; ще одна місіс Пескоу, криклива, зарозуміла; невдоволена розбещена лялька із накрученими локонами; десь там — гадюка, хитра й мовчазна. Жодної з них у кімнаті зі мною не було. Колишній гнів здавався тепер марним, як і ненависть, а щодо страху — як я міг боятися когось, хто не дістає мені до плеча, і в кому не було нічого особливого, крім маленьких рук та почуття гумору? Невже через це один чоловік бився на дуелі, а інший перед смертю написав мені: «Вона вже зовсім мене доконала, Рейчел, мука моя»? Здавалося, ніби я надув бульбашку, а потім став поруч і стежив, як вона танцює в повітрі; але зараз бульбашка луснула.

Треба запам’ятати, думав я про себе, клюючи носом біля мерехтливого вогню, що наступного разу не слід пити бренді після прогулянки в в півтора десятка кілометрів під дощем; від цього притуплюються відчуття й не в’яжеться язик. Я прийшов, щоби боротися з цією жінкою, та навіть почати не встиг. Що там вона казала про сідло тітки Фібі?

— Філіпе, — почувся голос, дуже спокійний, тихий, — Філіпе, ви вже майже спите. Може, вам краще піднятися до себе?

Я розплющив очі, здригнувшись. Вона сиділа поруч, дивилася на мене, склавши руки на колінах. Я скочив на ноги, ледь не перевернувши тацю.

— Вибачте, — сказав я, — певно, це сталося, бо я скрутився на тому табуреті, і мене почало хилити в сон. Я звик сидіти в бібліотеці, простягнувши ноги.

— Ви сьогодні находилися, чи не так? — запитала вона.

Голос її звучав досить безневинно, та все ж… Що вона мала на увазі? Я похмурнів і стояв, не зводячи з неї очей, вирішивши не відповідати.

— Якщо завтра вранці буде гарна погода, — сказала вона, — ви дійсно знайдете мені спокійного сумирного коня, на якому я зможу проїхатися бартонськими землями?

— Так, — сказав я, — якщо ви бажаєте.