Розділ «8»

— На його думку, це негоже. Тим більше, його глибоко обурить саме лише припущення, що таку історію я міг почути від вас. Забув запитати — він приніс вам щось поїсти?

— Так. Тарілку супу, крильце курчати й нирки зі спеціями. Усе було дуже смачно.

— Ви, звісно ж, розумієте, що в домі немає служниць? Нікому прислуговувати вам, вішати ваші сукні, хіба Артур із Джоном, які набиратимуть для вас ванну?

— Просто чудово. Жінки бувають такі балакучі. А щодо моїх суконь, жалоба має лиш один колір. Я привезла із собою тільки ось цю, і ще одну. У мене є міцні туфлі для прогулянок садом.

— Якщо так дощитиме й завтра, вам доведеться залишитись у будинку, — сказав я. — В бібліотеці достатньо книжок. Сам я багато не читаю, та ви точно знайдете щось собі до смаку.

Її губи знову заворушились, і вона серйозно на мене поглянула.

— Я можу взятися за полірування срібла, — сказала вона. — Не думала, що у вас його так багато. Емброуз часто говорив, що воно пліснявіє від морського повітря.

Із виразу її обличчя я міг заприсягтися — вона здогадалася, що всі ці реліквії дістали із шафи вперше за довгий час, і я був упевнений, що в душі, за цими великими очима вона насміхається з мене.

Я відвів погляд. Уже раз я усміхнувся їй, і дідька лисого я зроблю це ще раз.

— На віллі, — сказала вона, — коли стояла спека, ми любили посидіти в маленькому дворику, біля фонтана. Емброуз казав, щоб я заплющила очі і слухала звуки води, уявляючи, ніби це дощ накрапає вдома, в Англії. У нього була ціла теорія, знаєте, про те, що я всохну й постійно тремтітиму від англійського клімату, особливо від вологого корнуольського; він називав мене тепличною рослиною, яка здатна рости лише під наглядом спеціаліста, і зовсім непридатна для звичайного ґрунту. Він вважав, що я надто міська, надто цивілізована. Пам’ятаю, я якось спустилася обідати в новій сукні, і він сказав, що від мене пахне старим Римом. «Удома ти в цьому замерзнеш, — говорив він, — там слід носити фланель та вовняну шаль». Його поради я не забула. І прихопила шаль.

Я підвів погляд. Дійсно, чорна, як і сукня, шаль лежала поруч на табуреті.

— В Англії, — сказав я, — особливо тут, ми надаємо погоді особливого значення. Біля моря інакше не можна. Землі в нас малородючі, розумієте, не годяться для сільського господарства, на відміну від півночі. Ґрунт тут бідний, і чотири дні із семи йде дощ, тож ми дуже залежимо від сонця, коли воно з’являється. Гадаю, завтра розпогодиться, і ви зможете прогулятися.

— Бове-таун і Боуденські луки, — сказала вона, — Кемпський завулок і Біф-парк, Кілмур і маякове поле, Двадцять акрів і Західні пагорби.

Я здивовано на неї поглянув.

— Вам знайомі назви бартонських земель? — запитав я.

— Аякже, я вже майже два роки знаю їх напам’ять, — відповіла вона.

Я мовчав. Здавалося, більше не було про що говорити.

— Для жінки це нелегка прогулянка, — похмуро сказав я.

— Але в мене міцні туфлі, — відповіла вона мені.

Чорна вельветова туфелька на нозі, яка трохи виднілася з-під сукні, здалася мені просто непридатною для прогулянки.