Розділ «8»

— Не хотілося б вас турбувати; мене поведе Веллінґтон.

— Ні, я залюбки прогуляюся з вами. Мені більше немає чим зайнятися.

— Хоча, стривайте — сказала вона, — ви забуваєте, що завтра субота. А це означає, що завтра вранці ви маєте платити працівникам. Почекаємо до обіду.

Я розгублено поглянув на неї.

— Святі небеса, — сказав я, — звідки, на Бога, вам відомо, що я плачу працівникам по суботах?

На мій страх і подив, у її очах раптом знову з’явився блиск, сльози, як тоді, коли ми говорили про мій десятий день народження. І голос її звучав тепер різкіше.

— Якщо ви не здогадуєтеся, — сказала вона, — то ви не такий уже й кмітливий, як мені здавалося. Зачекайте, у мене для вас подарунок.

Вона відчинила двері, перейшла в синю спальню навпроти, і повернулася за мить із ціпком у руці.

— Ось, — сказала вона, — візьміть, він ваш. Решту ви можете розібрати й роздивитися іншим разом, та це я хотіла передати вам власноруч, сьогодні.

Це був ціпок Емброуза. Той, із яким він постійно ходив, на який спирався. Із золотою облямівкою й ручкою у вигляді собачої голови, вирізьбленою зі слонової кістки.

— Дякую, — сказав я, зніяковівши, — дуже вам дякую.

— А тепер ідіть спати, — сказала вона, — прошу, йдіть скоріше.

І вона виштовхала мене з кімнати, зачинивши двері.

Я стояв у коридорі з ціпком у руках. Вона не дала мені часу побажати доброї ночі. З будуару не було чути ні звуку, і я повільно пішов коридором до своєї кімнати. Я думав про вираз її обличчя, коли вона давала мені ціпок. Колись, не так давно, в інших очах я бачив той самий правічний змучений вираз.

У тих очах теж ховалися стриманість та гордість, разом із таким самим приниженням, з таким же благанням. Напевно, подумав я, увійшовши до кімнати Емброуза й роздивившись такий до болю знайомий ціпок, напевно, просто колір очей у них однаковий і національність. Більше нічого спільного в них бути не могло: у жебрачки з берега Арно та моєї кузини Рейчел.