Розділ «23»

Я нічого не бачив, окрім її білого обличчя та очей. І якийсь безглуздий, недоречний, переляканий, схвильований погляд Мері Пескоу. А потім — нічого. Тільки закляклість та біль.

Уже знову лежачи в ліжку, я зрозумів, що Сікомб стоїть біля вікон, закриває ставні, запинає штори, щоб у кімнаті стало зовсім темно, чого я так жадав. Може, хоч темрява полегшить цей сліпучий біль. Я не міг поворухнути головою на подушці, здавалося, ніби м’язи в шиї стали негнучкими і міцно стяглися. Я знову повторив:

— Обіцяю, я вам не нашкоджу. Відішліть Мері Пескоу додому.

Вона відповіла:

— Мовчіть. Лежіть і не рухайтеся.

Кімнату сповнював шепіт. Двері відчинялися, зачинялися і знову відчинялися. Ледь чутно було якісь повільні кроки. Вузькі щілинки світла просочувалися зі сходового майданчика, і знову ця постійна скрадливість шепотіння, і в раптовім гострім маренні, яке, певно, охопило мене, здавалося, ніби будинок переповнений людьми, в кожній кімнаті гості, та й сам дім не настільки великий, щоб усіх їх вмістити, вони тісняться у вітальні та в бібліотеці, а десь там усередині натовпу ходить Рейчел, усміхається, розмовляє, тримає їх за руки. Я все повторював без упину: «Відішліть їх геть».

Потім я побачив округле обличчя доктора Ґілберта в окулярах, яке нахилялося до мене згори. Значить, він також був серед тих людей. Коли я був малим, він приїздив, щоб лікувати мене від вітрянки. Відтоді я рідко з ним бачився.

— Отже, ви купалися в морі посеред ночі? — запитав він мене. — Дуже нерозумний вчинок.

Він похитав головою, ніби я все ще був дитиною, і почухав підборіддя. Я заплющив очі від сліпучого світла. Я чув, як Рейчел звертається до нього:

— Я надто багато знаю про такий тип гарячки, щоб помилятися. Я бачила, як у Флоренції від неї помирали діти. Вона охоплює хребет, а потім — мозок. Зробіть щось, ради Бога…

Вони вийшли. І знову почувся шепіт. За ним прослідувало гуркотіння коліс на доріжці, карета від’їхала. Пізніше я почув чиєсь дихання, зовсім поруч зі своїм ліжком. Я зрозумів, що сталося. Рейчел поїхала. Вона вирушила в Бодмін, щоб звідти екіпажем дістатися Лондона. Вона залишила Мері Пескоу наглядати за мною. Слуги, Сікомб, Джон — усі поїхали. Лишилася тільки Мері Пескоу.

— Прошу, йдіть, — сказав я, — мені ніхто не потрібен.

Рука торкнулася мого чола. Рука Мері Пескоу. Я спробував її струсити. Та вона повернулася знов, скрадлива, холодна, і я голосно крикнув, щоб вона пішла, та рука лише сильніше стисла моє чоло, важка, чіпка, мов лід, і згодом льодом вона і обернулася на моєму чолі, на моїй шиї, не відпускаючи мене, в’язня. Потім я почув, як Рейчел шепоче мені на вухо: «Милий, лежіть, не рухайтеся. Це полегшить головний біль. Вам стане краще вже незабаром».

Я спробував повернутися, та не зміг. То вона поїхала до Лондона чи ні?

Я сказав:

— Не лишайте мене. Пообіцяйте, що не покинете мене.

Вона відповіла:

— Обіцяю. Обіцяю, що не покину вас.

Я розплющив очі, та не побачив її, в кімнаті було зовсім темно. Її обриси змінилися, це була вже не знайома мені спальня. Вона була довга та вузька, немов келія. Ліжко жорстке, наче залізне. Десь палахкотіла одна свічка, за ширмою. В ніші на протилежній стіні схилилася на колінах мадонна. Я голосно кликав: «Рейчел!.. Рейчел!..»

Я почув, як хтось пробіг, відчинилися двері, і вона взяла мою руку в свою зі словами: «Я з вами». Я знову заплющив очі.