Розділ «23»

— Що ти хочеш сказати? — запитав я.

— Вона отримала гроші, — сказала Луїза. — І запланувала це ще до того, як вирушити в мандрівку.

Учитель у Гарроу сказав нам якось у п’ятому класі, що істина буває невловима, невидима, натрапивши, ми її не впізнаємо, і пізнати, відкрити її можуть лише люди старі, на порозі смерті або ж люди чисті, юні.

— Ти помиляєшся, — сказав я, — ти нічого про неї не знаєш. Вона жінка імпульсивна, емоційна, і характер її дивний та непередбачуваний. Але, Бог свідок, по-іншому вона не може. Вона імпульсивно покинула Флоренцію. Сюди її привели почуття. І лишилася вона тут за покликом серця, просто тому, що їй хотілося лишитися.

Луїза співчутливо на мене поглянула та поклала руку мені на коліно.

— Якби ти був не таким вразливим, — сказала вона, — місіс Ешлі не лишилася б. Вона зустрілася б із моїм батьком, уклала б вигідну для себе угоду й повернулася. Ти з самого початку неправильно трактував її наміри.

Я раптом підвівся, і мені здалося, що я сприйняв би це куди легше, якби Луїза вдарила Рейчел рукою, плюнула б на неї, схопила б за волосся чи за сукню. Це було б примітивно, по-звірячому. Це було б чесно. Але так, посеред церковної тиші, за відсутності Рейчел — це образа, це справжнісіньке святотатство.

— Я не можу сидіти тут і вислуховувати твої слова, — сказав я. — Я чекав від тебе затишку, розуміння. Ти не можеш мені цього дати, ну й нехай.

Вона встала та схопила мене за руку.

— Чи ти не розумієш? Я намагаюся тобі допомогти! — вигукнула вона. — Та ти настільки сліпий, ти мене просто не чуєш. Якщо місіс Ешлі всього цього не спланувала, чому ж цілу зиму, місяць за місяцем, надсилала гроші до Флоренції?

— А звідки ти знаєш, — сказав я, — що вона це робила?

— Мій батько просто не міг не знати цього, — відповіла вона. — Таке не сховати від містера Коуча і від мого батька, який був твоїм опікуном.

— Ну робила вона так, що з того? — спитав я. — У Флоренції лишилися борги, я це прекрасно розумів. Може, їй не давали спокою кредитори, вимагали сплатити.

— Із самої Італії? — вигукнула вона. — Це взагалі можливо? Мені так не здається. Скоріше, місіс Ешлі приїхала не просто так і провела тут цілу зиму лише тому, що знала: коли тобі виповниться двадцять п’ять, що, власне, вчора й відбулося, ти офіційно володітимеш усіма коштами та майном. І коли мій батько вже не буде твоїм опікуном, можна буде крутити тобою, як заманеться. Та навіть цього не знадобилося. Ти й так подарував їй усе, що мав.

Я не міг повірити, що дівчина, яку я знав стільки років, якій довіряв, може бути такою твердоголовою і — що дратувало найбільше — так спокійно й розважливо обмовляти іншу, собі подібну жінку.

— Ти дійсно так вважаєш чи в тобі говорить розсудливий батько? — запитав я в неї.

— Не батько, — відказала вона, — ти ж знаєш, який він потайний. Він мені майже нічого не розповідає. Це моє власне судження.

— Ти з самого початку була налаштована проти неї, — сказав я. — У неділю, в церкві, хіба ні? Коли ми сіли за стіл, ти й слова не вимовила, просто сиділа, вся з себе пихата й набундючена. Вона тобі одразу ж не сподобалася.

— А тобі? — спитала вона. — Пам’ятаєш, що ти говорив до її приїзду? Я не забула, як вороже ти був налаштований. І не без причини.

Біля бокових дверей щось заскрипіло, заворушилося. Раптом вони відчинились і з’явилася прибиральниця, маленька тиха жіночка, Еліс Табб, із віником у руці, збиралася підмести проходи між рядами. Вона нишком поглянула на нас, і відійшла до кафедри. Та ми відчували її присутність, нашому усамітненню настав кінець.