Розділ «23»

Стежкою йшов грум, тримаючи велику парасолю. Луїза застебнула рукавички. На небі стрімко пливла нова чорна хмара.

— Клаузулу створено, щоб уберегти маєток, — сказав я, — щоб ніякий незнайомець не розтринькав усе майно. Якби вона стала моєю дружиною, клаузула не мала б сили.

— А ось тут ти помиляєшся, — сказала Луїза. — Якщо вона стане твоєю дружиною, все знову повернеться у твою власність. Ти про це не подумав.

— Ну то й що з того? — сказав я. — Я поділився б із нею кожним пенні. Вона не відмовиться виходити за мене через саму лише клаузулу. Ти ж на це натякаєш?

Її обличчя повністю сховалося під капюшоном, на мене зиркали лише блакитні очі.

— Дружина, — сказала Луїза, — не може надсилати гроші чоловіка за кордон і не може повернутися на батьківщину. Я ні на що не натякаю.

Грум торкнувся свого капелюха і підняв парасольку над її головою. Ми пройшлися стежкою, і я посадив її у двоколку.

— Я ніяк тобі не допомогла, — сказала вона, — ти вважаєш мене безжалісною та жорстокою. Іноді жінка бачить куди більше, ніж чоловік. Пробач, якщо зробила тобі боляче. Я лише хотіла, щоб ти знову став собою.

Вона нахилилася до грума.

— Гаразд, Томасе, — сказала вона, — повертаймося до Пеліна.

Грум повернув коня, і вони рушили схилом угору, до головної дороги.

Я зайшов до «Троянди та корони». Луїза мала рацію, коли сказала, що ніяк мені не допомогла. Я приїхав, жадаючи затишку, та нічого подібного не отримав. Самі лише холодні факти, спотворені до неможливого. Все, що вона говорила, могло зацікавити хіба юриста. Я знав, як ретельно мій хрещений батько зважує подібні речі, не даючи простору почуттям. Луїза не винна, що успадкувала його прямий тверезий погляд на світ і міркувала відповідно.

Я краще за неї знав, що сталося між мною та Рейчел. Гранітна плита над алеєю в лісі і всі ті місяці, що я про неї не розповідав. «Ваша кузина Рейчел, — сказав Рейнальді, — жінка імпульсивна». І під упливом імпульсу вона дозволила мені себе покохати. Під впливом імпульсу вона мене відкинула. Емброуз це знав. Емброуз розумів. І ні йому, ні мені не потрібна була інша жінка, як і інша дружина.

Я довго сидів у прохолодній кімнаті в «Троянді та короні». Хазяїн приніс мені холодної баранини та елю, хоч я й не був голодний. Пізніше я вийшов і став на причалі, спостерігаючи, як хвилі плескаються об сходи. Рибальські суденця гойдалися біля своїх буйків, а один старий, сівши спиною до вітру, вичерпував воду з дна свого човна і не помічав, як з кожним поривом бризки знову його заливають.

Хмари тепер пливли нижче, ніж раніше, і густий туман укривав дерева на протилежному березі. Якщо я хотів повернутися додому сухим і не застудити Циганку, слід було робити це зараз, доки погода не погіршилася. Тепер надворі взагалі нікого не було. Я скочив на Циганку і піднявся схилом, а щоб скоротити шлях, звернув там, де сходяться чотири дороги, виїхавши на алею. Тут у нас принаймні було укриття, але не встигли ми проїхати й сотні ярдів, як Циганка спіткнулася й пошкодила ногу, та замість того, щоб заїхати до сторожки й дістати камінець із копита, я, щоб не дати приводу для пліток, вирішив злізти і обережно довести її додому. Всюди на нашому шляху сильний вітер порозкидав поламане гілля, а дерева, які ще вчора були такі сумирні, тепер колихалися, гойдалися та тріпотіли під дрібним дощем.

Пара з болотистої долини підіймалася білою хмарою, і я зрозумів, раптом здригнувшись, наскільки холодно мені було весь день: і коли я розмовляв з Луїзою в церкві, і коли сидів біля згаслого каміна в «Троянді та короні». З учорашнього дня світ став зовсім інакший.

Я вів Циганку тим самим шляхом, яким учора прогулювався з Рейчел. Наші сліди все ще були тут, поміж буків, де ми збирали первоцвіт. Купки квітів усе ще лежали там, покинуті, прив’ялі. Алея здавалася безкінечною, Циганка шкутильгала, доки я направляв її, тримаючи за вуздечку, і дощ, таки знайшовши шлях за комірець моєї куртки, холодив спину.

Діставшись додому, я був надто утомлений, щоб привітатися з Веллінґтоном, тому, кинувши віжки, не сказавши й слова, так і лишив його там витріщатися мені вслід. Бог свідок, після вчорашнього вечора мені не хотілося пити нічого, крім води, але я так змерз і промок, що вирішив налити собі бренді, хай і не витриманого, щоб зігрітися. Я зайшов до їдальні, де зустрів Джона, який розкладав тарілки для обіду. Він пішов до буфетної дістати мені склянку, і доки я чекав, то помітив — обід сервірують на трьох.

Коли він повернувся, я вказав на тарілки рукою.

— Чому три? — спитав я.