Розділ «23»

— Не бажаєте пообідати, містере Філіпе? У нас оленина та яблучний пиріг. Все вже готове, можна подавати. Обидві леді наразі сидять у вітальні.

— Ні, Сікомбе. Я погано спав минулої ночі. Завтра вранці мені буде краще.

— Я передам хазяйці, — сказав він, — вона дуже занепокоїться.

Принаймні, лишаючись у кімнаті, я маю можливість зустрітися з Рейчел наодинці. Після обіду, ймовірно, вона підніметься запитати про моє здоров’я.

Я роздягнувся та ліг у ліжко. Без сумніву, десь підхопив застуду. Простирадло здавалося геть холодним, я скинув його з ліжка та заліз під ковдру. Я задубів, у голові пульсувало — нічого такого раніше мені не доводилося відчувати. Я лежав і чекав, доки вони дообідають. Раптом почув, як вони пройшли з вестибюля до їдальні, невпинно базікаючи — хоча б від цього я був вільний, — а потім, після довгої паузи, повернулися до вітальні.

Незабаром після восьмої вони вже підіймалися сходами. Я сів у ліжку, накинувши на плечі куртку. Певно, зараз саме той момент, коли вона мені найбільше потрібна. Попри товсту грубу ковдру, все ще було холодно, ноги та шию крутило від болю, а голова палала.

Я почекав, та вона не прийшла. Либонь, сіли вдвох у будуарі. Я почув, як годинник пробив дев’яту, потім десяту, потім одинадцяту.

Після одинадцятої я зрозумів, що вона взагалі не збирається мене відвідати. Таке нехтування було продовженням мого покарання.

Я виліз із ліжка і став у коридорі. Вони розійшлися по кімнатах, позаяк я чув, як Мері Пескоу порпається у рожевій спальні, час від часу противно кашляючи, щоб прочистити горло — ще одна звичка, запозичена від матері.

Я пройшов коридором до кімнати Рейчел. Узявся за ручку її дверей і повернув. Та двері не відчинилися. Було замкнено. Я постукав, дуже тихо. Вона не відповіла. Я повільно повернувся до своєї кімнати, заліз у ліжко і лежав там, усе ще здригаючись від холоду.

Пам’ятаю, як уранці одягнувся, але й гадки не маю, коли саме приходив Джон мене розбудити, чи коли я снідав, узагалі нічого, лише страшний головний біль та дивну закляклість у шиї. Я пішов та сів у своє крісло в конторі. Нічого не писав, нікого не бачив. Незабаром після дванадцятої прийшов Сікомб сказати, що леді чекають на ленч. Я відповів, що не хочу їсти. Він підійшов ближче і поглянув на мене.

— Містере Філіпе, — сказав він, — ви хворі. Що сталося?

— Не знаю, — відказав я.

Він узяв мою руку, потримав. Потім вийшов із контори, і я почув, як він поспіхом перетинає двір.

За якийсь час двері знову відчинилися. Там стояла Рейчел, а за нею — Мері Пескоу та Сікомб. Вона підійшла до мене.

— Сікомб каже, ви захворіли, — сказала вона. — Що з вами?

Я спробував поглянути на неї. Все, що зі мною відбувалося, здавалося геть несправжнім. Я ледве розумів, що сиджу тут, у своєму конторському кріслі, мені здавалося, що я нагорі, у кімнаті, мерзну в ліжку, як минулої ночі.

— Коли ви відішлете її додому? — запитав я. — Я не завдам вам шкоди. Даю слово честі.

Вона поклала руку мені на чоло. Поглянула у вічі. Потім різко повернулася до Сікомба.

— Покличте Джона, — сказала вона. — І допоможіть укласти містера Ешлі в ліжко. Передайте Веллінґтонові, нехай грум якомога швидше привезе лікаря…