Розділ «23»

Вона не відводила від мене свого ворожого погляду.

— Звісно ж, місіс Ешлі, — сказала Мері Пескоу.

Вона стрімко пройшла повз мене, з переляканими очима, і вийшла, лишивши двері відчиненими.

— Навіщо ви це зробили? — спитав я у Рейчел.

— Ви чудово знаєте навіщо, — відповіла вона. — Я написала про це у записці.

— Скільки вона тут лишатиметься?

— Стільки, скільки мені захочеться.

— В її товаристві ви не протримаєтесь і дня. Вона вас із розуму зведе, як і мене.

— Ви помиляєтеся. Мері Пескоу — гарна, невинна дівчина. Я б не говорила з нею, якби не потребувала когось. Принаймні з нею разом я почуваюся у безпеці. Та й час настав відповідний. Усе не могло так тривати вічно, тим більше після вашого вибрику за столом. Ваш хрещений сказав те саме перед від’їздом.

— І що ж він сказав?

— Що ходять плітки про мої у вас гостини, які навряд чи зникнуть після ваших хвастощів про весілля. Хтозна, з ким ви ще про це говорили. Мері Пескоу змусить замовкнути всіх пліткарів. Я про це подбаю.

Чи можливо, щоб мої дії минулого вечора призвели до таких змін, до такої жахливої ворожнечі?

— Рейчел, — сказав я, — не можна порозумітися за хвилину розмови, з відчиненими дверима. Прошу вас, послухайте мене, давайте поговоримо наодинці, після обіду, коли Мері Пескоу піде спати.

— Минулої ночі ви погрожували мені, — сказала вона. — Одного разу мені вистачило. Більше немає про що говорити. Можете йти, якщо бажаєте. Або ж лишайтеся й пограйте в крибідж із Мері Пескоу.

Вона повернулася до своєї книжки з садами.

Я вийшов із кімнати. Нічого іншого мені не лишалося. Отже, це моя кара за ту коротку мить минулого вечора, коли я поклав руки їй на шию. Я без упину жалкував та каявся, такого не можна пробачати. І от, моє покарання. Мій гнів зник так само швидко, як і з’явився, і натомість я відчув важке отупіння та відчай. Господи, що ж я накоїв?

Ще зовсім недавно, всього кілька годин тому ми були щасливі. Радість, яку я відчував у переддень свого дня народження, вся та магія тепер минула, розсіялась, і винен в усьому був лише я. Сидячи в холодній кімнаті «Троянди та корони», я сподівався, що, можливо, за кілька тижнів її небажання виходити за мене минеться. Якщо не одразу, то згодом. А якщо й не згодом, то що? Головне бути разом, у любові, як було вранці на мій день народження. Це її рішення, її вибір, вона ж мені не відмовить? Повернувшись додому, я був майже певний цього. І от стороння людина, третя особа, і між нами все те ж непорозуміння. За мить я вже стояв у своїй кімнаті, чув голоси, що наближалися до сходів, а потім шурхіт суконь на сходах. Пізніше я зрозумів, що вони, певно, переодяглися до обіду. Я відчував, що не зможу витримати їхнього товариства. Нехай обідають самі. У будь-якому разі, мені не хотілося їсти, мені було холодно, я почувався паскудно — певно, підхопив застуду, тож краще лишитися у своїй кімнаті. Я подзвонив у дзвоник і сказав Джонові, щоб вибачився за мене — я не спущуся обідати, натомість піду одразу до ліжка.

Це викликало зайву метушню, як я того й очікував, і до мене піднявся Сікомб із тривогою на обличчі.

— Нездужаєте, містере Філіпе, сер? — сказав він. — Чи можу я запропонувати вам ванну з гірчицею і гарячий грог? Це все через прогулянку в таку негоду.

— Все нормально, Сікомбе, дякую, — відповів я. — Просто трохи стомився, от і все.