Розділ «22»

— Дозвольте, я скажу прямо, — продовжив я. — Коли ви вийдете за мене?

— Філіпе, ніколи, — сказала вона, і махнула рукою, ніби відпускаючи прислугу. — Зрозумійте це раз і назавжди. Якщо ви сподівалися на щось інше, мені шкода. Я не мала наміру вводити вас в оману. А тепер на добраніч.

Вона зібралася йти, та я міцно схопив її за руку.

— То ви мене не кохаєте? — спитав я. — Ви лише прикидалися? Чому ж, на Бога, ви не сказали мені правди минулої ночі, чому не попросили піти?

І знову в її очах спантеличення, вона не розуміла. Ми були незнайомцями, нас ніщо не пов’язувало. Вона приїхала з іншої країни, представниця іншої раси.

— Ви ще смієте докоряти мені за те, що сталося? — спитала вона. — Я хотіла подякувати вам, ось і все. Ви подарували мені коштовності.

Гадаю, в той самий момент я зрозумів те, що Емброуз також відкрив для себе у свій час. Я зрозумів, що він у ній розгледів, чого жадав, але так і не отримав. Я зрозумів біль, страждання і цілу прірву між ним та Рейчел, яка все розширювалася. Її очі, такі темні й такі несхожі на наші, пильно дивилися, не в змозі зрозуміти. Емброуз стояв за моєю спиною, в тіні, під мерехтливим світлом. Ми дивилися на неї, змучені, втративши будь-яку надію, а вона дивилась у відповідь поглядом, сповненим звинувачень. Її обличчя теж було чужим у цьому світлі. Маленьке і вузьке, обличчя з монети. Рука, яку я тримав, уже не була теплою. Холодні тонкі пальці намагалися вислизнути, персні дряпали й ранили мою долоню. Я відпустив її, і одразу ж захотів торкнутися знову.

— Чому ви так дивитеся на мене? — прошепотіла вона. — Що я вам зробила? Ваше обличчя змінилося.

Я міркував, що ще можу їй дати. У неї було майно, гроші й коштовності. Вона володіла моїм тілом, моїм серцем і моєю душею. Лишалося тільки моє ім’я, яке вона й так уже носила. Нічого не лишилось. Окрім страху. Я забрав від неї свічник та поставив на виступ над сходами. Я охопив її шию обома руками. Тепер вона не могла рухатися, лише дивилася на мене широко розплющеними очима. І здавалося, ніби в своїх руках я тримаю налякану пташку, і якщо її злегка стиснути, вона затріпотить і помре, а якщо відпустити — полетить на волю.

— Ви ніколи мене не покинете, — сказав я, — кляніться, кляніться, ніколи.

Вона спробувала поворушити устами у відповідь, та не змогла, так сильно я стискав її горло. Я відпустив її. Вона відсахнулася, тримаючись за шию. З обох боків перлового намиста, там, де були мої руки, залишилися червоні сліди.

— Тепер ви вийдете за мене? — спитав я в неї.

Вона не відповіла, а почала задкувати від мене коридором, не відводячи погляду від мого обличчя, все ще тримаючись руками за шию. Я бачив на стіні власну тінь, тінь звіра, без форми чи сутності. Рейчел зникла в проході. Я почув, як двері зачинились і в замку повернувся ключ. Я пішов до своєї кімнати і, помітивши власне відображення в дзеркалі, зупинився і втупився в нього. Певна річ, це ж стояв Емброуз, зі спітнілим чолом, блідий, мов смерть? Потім я поворухнувся і знову став собою, сутулий, з незграбними й надто довгими кінцівками, нерішучий, наївний Філіп, який усього лишень пожартував, як школяр. Рейчел попросить у Кендалів за мене вибачення й забуде.

Я відчинив вікно, але сьогодні місяця не було, шуміла злива. Вітер гойдав штори, і погортавши сторінки альманаху на камінній поличці, скинув його на підлогу. Я нахилився підняти, вирвав сторінку, зім’яв її й жбурнув у вогонь. Кінець мого дня народження. День усіх дурнів нарешті минув.