Розділ «22»

— А він — ще більш дурнуватий, — відповів я, — коли я платитиму йому в суботу. Чи ви самі за це візьметесь, як і за решту справ? Тепер я ваш слуга, ще один Сікомб, і я чекаю ваших подальших розпоряджень.

Я лежав, поклавши голову їй на коліна, а вона перебирала пальцями моє волосся. Я заплющив очі і жадав, щоб цей момент не закінчувався. На віки вічні, лиш один цей момент.

— Ви, певно, гадаєте, чому я не подякувала вам, — сказала вона. — Я помітила ваш спантеличений погляд у кареті. Мені нічого сказати. Я завжди вважала себе імпульсивною, та ви куди імпульсивніший. Мені знадобиться трохи часу, Філіпе, щоб сповна усвідомити вашу щедрість.

— Це не щедрість, — відповів я їй, — це було вашим по праву. Дайте я ще раз вас поцілую. Мені треба надолужити втрачені години, які я провів, сидячи біля порога.

І за мить вона сказала:

— Принаймні одне я тепер знаю точно. До лісу я з вами більше ніколи не піду. Філіпе, допоможіть мені підвестися.

Я допоміг їй звестися на ноги, і, вклонившись, подав рукавички та бонет. Вона пошукала в сумочці, дістала та розгорнула маленький пакунок.

— Ось, це подарунок вам на день народження, який я мала б віддати раніше. Якби я знала, що отримаю статок, то перлина була б значно більша.

Вона взяла шпильку та прикріпила на мою краватку.

— Тепер ви дозволите мені піти додому?

Вона подала мені руку, і я раптом згадав, що нічого не їв на ленч, тож відчув страшенний апетит. Ми звертали стежиною то туди, то сюди, думки мої линули до вареної курки та бекону, а також до ночі, яка все ближчала, і раптом ми натрапили на гранітний камінь, що височів над долиною. Я геть забув, що в кінці стежки на нас чекав саме він, і зійшов зі стежки, намагаючись оминути камінь, та було вже пізно. Вона помітила його, темний прямокутник поміж дерев, відпустила мою руку, зупинилася та не зводила з нього очей.

— Що це, Філіпе? — запитала вона, — нагадує надгробний камінь, звідки він тут, посеред лісу?

— Ні, нічого такого, — відказав я поспішно, — просто шматок граніту. Щось на кшталт орієнтиру. Там є стежка, поміж дерев, не така крута. Ось сюди, ліворуч. Не до каменя.

— Заждіть хвилинку, — сказала вона, — я хочу поглянути на нього. Я тут ніколи не була.

Вона підійшла до плити й зупинилась. Її уста ворушилися, доки вона читала слова, а я, стривожений, стояв поруч. Може, мені просто здалося, та її тіло ніби напружилося, і вона простояла там набагато довше, ніж мала. Мабуть, вона ще раз перечитала написане. Потім повернулася, підійшла до мене, але цього разу не взяла за руку, а пішла сама. Про пам’ятник вона не сказала й слова, як і я, але та велика гранітна плита ніби стояла перед нами всю дорогу. Я бачив рядки віршика і дату під ними, його ініціали, «Е. Е.», вирізьблені на камені, а також записник із листом, поховані під плитою, у сирій землі, яких вона, звісно ж, бачити не могла. Я почувався підлим, здавалося, я зрадив їх обох. Її мовчання говорило за неї — вона схвильована. Якщо я зараз не почну розмову, думав я собі, та гранітна плита стане поміж нами і постійно зростатиме в розмірах.

— Я хотів відвести вас туди раніше, — сказав я голосом, який після такої тривалої паузи здавався неприродним. — То був улюблений краєвид Емброуза в усьому маєтку. Ось чому там стоїть той камінь.

— Та ви, — відказала вона, — звісно ж, не планували показати мені його на свій день народження.

Її слова прозвучали різко, відчужено.

— Ні, — спокійно мовив я, — не планував.

Решту шляху ми пройшли мовчки, і зайшовши до будинку, вона одразу піднялася до своєї кімнати.