Розділ «22»

— Радий це чути, — сказав я, — мені б хотілося, щоб ви заприятелювали.

— Насправді, — продовжила вона, — я починаю розуміти, що мала рацію від самого початку. Вона стала б вам чудовою парою.

Рейчел розсміялася, та я не сміявся з нею. Недобре жартувати з бідної Луїзи. Бог свідок, я бажав для дівчини лише найкращого і сподівався, що вона знайде собі гожого чоловіка.

— Гадаю, — сказала вона, — що ваш хрещений батько осуджує мене, на що має повне право, та під кінець ленчу, здається, ми дуже добре порозумілися. Напруга спала, розмова йшла куди легше. Ми детальніше обговорили наші плани зустрітися в Лондоні.

— У Лондоні? — перепитав я. — Ви все ще плануєте поїхати до Лондона?

— Звісно, — сказала вона, — а чому б і ні?

Я нічого не відповів. Вона, звичайно ж, мала право їхати до Лондона, коли забажає. Там багато крамниць, які вона хотіла б відвідати, багато покупок, які мала б зробити, особливо тепер, коли в неї з’явилися гроші, та все ж… могла б почекати і поїхати разом зі мною. Нам стільки всього треба було обговорити… І раптом я чітко і ясно зрозумів те, про що досі навіть не замислювався. Емброуз помер дев’ять місяців тому. Нам не можна одружуватися до середини літа, інакше люди осудять нас. Якимось чином з’явилися проблеми, яких опівночі й бути не могло і про які я зовсім не подумав.

— Давайте підемо додому не одразу ж, — сказав я їй. — Прогуляймося лісом.

— Гаразд, — відповіла вона.

Ми зупинилися біля будинку лісника, в долині, і, зійшовши з карети, відправили Веллінґтона далі. Пішли однією зі стежок обіч струмка, що звивалася на пагорб. Повсюди групками попід деревами росли первоцвіти, і вона нахилялася та зривала їх, повернувшись чомусь до теми Луїзи. Вона сказала, що дівчина має хист до садівництва, і з часом багато чого зможе навчитися. Як на мене, то хай та Луїза хоч на інший кінець Землі мандрує і займається там садівництвом скільки захоче. Я привів Рейчел до лісу не для того, щоб говорити про Луїзу.

Я взяв у неї з рук первоцвіти і поклав на землю. Потім розстелив під деревом свою куртку і попросив її сісти.

— Я не стомилася, — сказала вона. — Я сиділа в кареті цілу годину, якщо не більше.

— Я також ці чотири години просидів біля дверей, чекаючи на вас.

Я зняв її рукавички та поцілував руки, потім відклав бонет та вуаль до первоцвітів і обцілував її всю. Я стільки годин на це чекав, і вона знову зробилася беззахисною.

— Таким, — сказав я, — був мій план, який ви зруйнували обідом у Кендалів.

— Я так і подумала, — відповіла вона, — власне, це й було однією з причин, чому я поїхала.

— Ви обіцяли ні в чому мені не відмовляти на мій день народження.

— Поблажливість, — сказала вона, — має межі.

Я меж не бачив. Я знову був щасливий, будь-які тривоги розчинилися.

— Якщо, — зауважила вона, — цим шляхом часто ходить лісник, ми матимемо дурнуватий вигляд.