Розділ «22»

Усі тривоги та замішання, надійно поховані в глибинах моєї душі, ринулися на поверхню, і, гостро передчуваючи неприємності, я задумався: що такого вони двоє можуть зробити, щоб зруйнувати мої плани?

— Навіщо? — спитав я. — Що за справи змусили вас так поспішно навідатися до нього? Все вже давно вирішене.

— Я не впевнена, що розумію, що ви маєте на увазі, говорячи «все».

Карета вскочила у вибоїну обіч алеї, і Рейчел схопилася рукою в чорній рукавичці за ремінець. Якою далекою вона здавалася, сидячи в своїй жалобі, ховаючись за вуаллю, — за цілий світ від тієї Рейчел, яка притискала мене до свого серця.

— Документ, — сказав я, — ви думаєте про документ. Ви не можете його скасувати. Я досягнув необхідного віку. Мій хрещений батько нічого не може вдіяти. Все підписано, засвідчено й скріплено печаткою. Все тепер ваше.

— Так, — сказала вона, — тепер я це розумію. Формулювання були не зовсім ясні, ось і все. Я хотіла розібратися, про що саме йдеться.

Знову цей віддалений голос, холодний та безликий, а в моїй пам’яті був інший, який шепотів мені на вухо вночі.

— Тепер вам зрозуміло? — запитав я.

— Цілком, — сказала вона.

— Отже, на цю тему й говорити нічого?

— Нічого, — відповіла вона.

Та все ж на серці в мене було важко, мене сповнювали дивні підозри. Зникла вся спонтанність, уся радість та сміх, який ми ділили разом, коли я дарував їй коштовності. Будь проклятий мій хрещений батько, якщо він чимось її образив.

— Підійміть вуаль, — сказав я.

Якусь мить вона не рухалася. Потім поглянула на широку спину Веллінґтона та на грума біля нього. Він підхльоснув коней, коли звивиста алея перейшла в пряму.

Вона підняла вуаль, і очі, які дивилися на мене, не всміхалися, як я цього очікував, і не були в сльозах, як я боявся, натомість мене зустріли очі ясні, спокійні і незворушні, очі людини, яка їздила у справах і повертається, задоволена результатом.

Без жодної на те причини я відчув себе спустошеним та чомусь одуреним. Я хотів бачити очі такими, якими я запам’ятав їх на світанку. Я подумав, хоч це й безглуздо, наче вона ховає очі за вуаллю тому, що вони й досі не змінилися від світанку. Але це було не так. Вона, певно, сиділа навпроти мого хрещеного батька, за столом в його кабінеті, холодна, практична та рішуча, без натяку на сум’яття, доки я, змучений, чекав на неї вдома, на першій сходинці парадного входу.

— Я планувала повернутися раніше, — сказала вона, — та вони наполягли, щоб я залишилася на ленч, і я не змогла відмовити. У вас були плани?

Вона відвернулася, спостерігаючи пейзаж за вікном, і я дивувався, як вона може так просто сидіти там, ніби ми всього лише випадкові пасажири, в той час як я роблю все можливе, аби втриматися та не притиснути її до себе. З учорашнього дня все змінилося. Та вона не подає виду.

— Плани були, — сказав я, — однак тепер це неважливо.

— Кендали сьогодні обідають у місті, — сказала вона, — та заїдуть до нас потім, коли повертатимуться додому. Гадаю, я домоглася певного прогресу з Луїзою. Вона поводилася вже не так скуто.