Розділ «22»

Він дзеленькнув дзвоником, з урочистим виразом обличчя, і передав Джонові доручення.

Ми повісили портрет разом, на панелі біля їдальні.

— Як ви вважаєте, сер, — запитав Сікомб, — схожість є? Чи художник надто різко зобразив риси обличчя, особливо ніс? Я не зовсім задоволений.

— Досконалість у портреті неможлива, Сікомбе, — відповів я. — Та ваш — максимально близький до ідеалу. Особисто я дуже задоволений.

— Що ж, усе інше не має значення, — відповів він.

Мені не терпілося розповісти йому, що ми з Рейчел одружимося, я був на сьомому небі від щастя, й дещо все ж стримувало мене: справа була надто серйозна та надто делікатна, щоб отак зненацька звалювати її на нього, та й, певно, краще повідомити про це разом.

Я пішов до контори, повдавати, ніби працюю, та насправді, діставшись туди, я просто сидів за столом і дивився перед собою. Я все ще бачив її у спогадах — підпершись подушками, їсть свій сніданок, а на підносі розкидані камелії. Спокій, яким я насолоджувався рано-вранці, вже минув, натомість на мене знову в повній мірі нахлинуло хвилювання вчорашньої ночі. Коли ми одружимося, роздумував я, відкинувшись у кріслі й покусуючи кінчик пера, вона не виганятиме мене ось так зі своєї кімнати. Я снідатиму з нею. Ніхто більше не спускатиметься до їдальні на самоті. У нас буде новий розпорядок.

Годинник пробив десяту, і я почув, як робітники заметушилися у дворі та біля вікна контори, потім поглянув на стос рахунків, відклав їх назад, почав писати листа знайомому магістрату, але знову розірвав його. Я не міг підібрати слів, і все, що я писав, утрачало будь-який сенс, а до полудня було все ще дві години, і лише тоді Рейчел спуститься. Нет Брей, фермер з Пенгейла, прийшов зустрітися зі мною і розповів довгу історію про якусь худобу, яка загубилася в Тренанті, і про те, що сусід сам винен, позаяк не слідкує за огорожею, я кивав і погоджувався, майже не чуючи доводів, адже Рейчел уже могла одягнутися і вийти в сад поговорити з Темліном.

Я обірвав розмову нещасного чолов’яги, побажав доброго дня і, помітивши його розгубленість, відіслав пошукати кімнату прислуги та випити склянку елю із Сікомбом.

— Сьогодні, Нете, — сказав я, — я не працюю, у мене день народження, я найщасливіший чоловік, — і плеснувши його по плечу, залишив із роззявленим ротом, у намаганні зрозуміти, що ж я мав на увазі.

Потім я висунув голову у вікно і гукнув через двір на кухню, щоб спакували кошик для пікніка, позаяк раптом захотів побути з нею на самоті, під сонцем, без формальностей дому, їдальні, срібла на столі. Віддавши це розпорядження, я пішов до стаєнь сказати Веллінґтонові, щоб для господині підготували Соломона.

Веллінґтона там не було. Двері каретного сараю були відчинені, карети також не було на місці. Малий помічник підмітав мощену підлогу. На мої розпитування він підвів здивований погляд:

— Хазяйка замовила карету одразу після десятої. Куди саме — не знаю. Мабуть, у місто.

Я пішов назад до будинку і покликав Сікомба, та він нічого не зміг мені розповісти, окрім що Веллінґтон підігнав карету до дверей ледь за десяту, і Рейчел уже чекала у вестибюлі. До цього вона ніколи нікуди не їздила вранці. Мій настрій, такий піднесений, раптом просто розчинився. У нас попереду був цілий день, і я планував провести його зовсім інакше.

Я сидів та чекав. Настав полудень, дзвоник покликав прислугу на обід. Біля мене стояв кошик для пікніка, Соломона осідлали. Та карета все не поверталася. Зрештою, о другій, я сам завів Соломона до стаєнь і велів хлопчикові розсідлати його.

Я пройшовся лісом до нової алеї, і все вранішнє захоплення перетворилося на апатію. Навіть якщо вона приїде зараз, уже надто пізно для пікніка. Тепло квітневого сонця не протримається й до четвертої.

Я вже майже піднявся алеєю вгору, до Чотирьох Доріг, коли побачив, як грум відчиняє ворота біля сторожки і проїжджає каретою. Я стояв посеред шляху та чекав, доки коні наблизяться, і помітивши мене, Веллінґтон натягнув віжки та зупинив їх. Усе те розчарування, яке охопило мене в останні години, раптом зникло від одного тільки погляду на неї, і, наказавши Веллінґтонові рушати, я заскочив до карети і сів навпроти Рейчел, на жорсткому вузькому сидінні.

Вона вбралася в чорну мантію та начепила вуаль, тож я не бачив її обличчя.

— Я шукаю вас із одинадцятої, — сказав я. — Де ви були весь цей час?

— У Пеліні, — відповіла вона, — бачилася з вашим хрещеним батьком.