Розділ «20»

Гадаю, цим він хотів сказати, що рішення вийти за Емброуза заміж було імпульсивним і, як наслідок, нещасливим, а також що її візит до Англії — всього лише імпульсивна примха, і він сумнівається в його наслідках. Він мав над нею владу, позаяк розпоряджався її справами, і саме ця влада могла повернути її до Флоренції. Я вирішив, що це й стало головною причиною його візиту: вбити їй це в голову і, можливо, сказати, що утримання, яке ми їй виплачуємо, не вистачить, щоб забезпечувати її надалі. Та я мав козир у рукаві, про який він і гадки не мав. За три тижні вона звільниться від Рейнальді до кінця свого життя. Я міг би усміхнутися, та надто його зневажав, щоб робити це в його присутності.

— Мабуть, дивно, враховуючи, як вас виховали, раптом приймати в гостях жінку, ще й протягом стількох місяців, — сказав Рейнальді, не зводячи з мене свого завуальованого погляду. — Ви, певно, геть спантеличені?

— Навпаки, я насолоджуюся товариством кузини Рейчел.

— Це сильні ліки, — сказав він, — тим більше для такого молодого й недосвідченого хлопця, як ви. У великих дозах вони можуть зашкодити.

— У свої майже двадцять п’ять, — відповів йому я, — мені чудово відомо, які ліки мені підходять.

— Ваш кузен Емброуз теж так вважав у свої сорок три, — проказав Рейнальді, — та, як виявилося, помилявся.

— Це попередження чи порада? — спитав я.

— І те, й інше, — відповів він, — якщо ви правильно їх сприймете. А тепер, якщо ви мені вибачите, я маю перевдягнутися до обіду.

Гадаю, таким чином він хотів убити клин між мною та Рейчел, кинути слівце, ледь отруйне саме по собі, та з чималим жалом, здатним завдати шкоди. Якщо він мав на увазі, буцімто мені варто її остерігатися, то що ж міг говорити їй про мене? Може, коли мене не було вдома і вони сиділи разом у вітальні, він намагався змінити її думку? Може, розповідав, що в молодих англійців завжди надто довгі кінцівки і надто маленькі мізки? Чи для нього це дуже просто? Він точно мав величезний запас образливих зауважень, завжди готових злетіти з язика і обмовити будь-кого.

— Проблема всіх високих чоловіків, — сказав він якось, — у неминучій схильності сутулитися (у цей час я стояв під одвірком на порозі, нахилившись, щоб сказати кілька слів Сікомбові). — І найм’язистіші з них швидко товстіють.

— Емброуз ніколи не був товстим, — відповіла поспіхом Рейчел.

— Він не робив вправ, як ось цей хлопчина. Саме постійне ходіння, їзда верхи та плавання призводять до неправильних пропорцій тіла. Я помічаю це дуже часто, і майже завжди — в англійців. Ми, італійці, маємо тонші кістки і ведемо менш рухливий спосіб життя. Тому й не товстіємо. Та й дієта в нас куди менше шкодить печінці й крові. Ми не їмо так багато важкої яловичини й баранини. А щодо тістечок, пирогів… — Він несхвально майнув рукою. — Цей хлопець постійно топче тісто. Вчора за обідом я бачив, як він самотужки знищив цілий пиріг.

— Чуєте, Філіпе? — сказала Рейчел. — Рейнальді вважає, що ви забагато їсте. Сікомбе, доведеться обмежити раціон містера Філіпа.

— О, аж ніяк, мадам, — відказав Сікомб, глибоко шокований. — Якщо він їстиме менше, це зашкодить його здоров’ю. Слід пам’ятати, мадам, що, найімовірніше, тіло містера Філіпа все ще росте.

— Боронь Боже, — пробурмотів Рейнальді. — Якщо він усе ще росте у свої двадцять чотири, варто остерігатися проблем із залозами.

Він ковтнув свій бренді, який вона дозволила йому взяти до вітальні, впавши в глибоку задуму, позираючи на мене, аж доки я не відчув себе двометровим гігантом, таким, як нещасний тупоголовий Джек Тревоз, якого мати водила з собою на Бодмінський ярмарок, щоб натовп витріщався і давав йому гроші.

— Гадаю, — сказав Рейнальді, — вам пощастило мати добре здоров’я? Ви не хворіли в дитинстві чимось, що викликало б такий ріст організму?

— Не пам’ятаю, — відповів я, — чи взагалі коли-небудь хворів.

— А це вже саме по собі погано, — сказав він. — Люди, які не хворіли в дитинстві, злягають після першого ж удару природи. Хіба не правду я кажу, Сікомбе?

— Цілком можливо, сер. Я мало що можу тут сказати, — відповів Сікомб. Та коли він виходив з кімнати, я помітив, як підозріло він глянув на мене, переймаючись, чи не вхопив я вже якоїсь віспи.