Розділ «20»

Сікомб зайшов оголосити, що обід подано, і Рейчел першою пішла вестибюлем до їдальні, все ще сміючись і нагадуючи Рейнальді, що сталося в Римі. Ніколи раніше я не почувався настільки ні в сих ні в тих, настільки зайвим. Вони все обговорювали різних людей, місця, і час від часу Рейчел простягала до мене руку через стіл, ніби до дитини, промовляючи: «Вибачте нас, Філіпе, милий. Я так давно не бачила містера Рейнальді», а він у цей час стежив за мною своїм завуальованим поглядом і легенько посміхався.

Декілька разів вони переходили на італійську. Він щось їй розповідав, а потім раптом не міг підібрати правильного слівця і, злегка вклонившись на знак вибачення, починав говорити рідною мовою. Вона йому відповідала, і доки говорила, я слухав, як звучать з її вуст невідомі слова, набагато швидше, ніж коли ми говорили англійською, і здавалося, ніби сам вираз її обличчя повністю змінювався, вона ставала жвавішою, живішою і, в якомусь сенсі, жорсткішою, в ній відчувалася невідома до цього пишність, яка геть мені не подобалася.

Мені здавалося, їх двох посадили за моїм столом в обшитій панелями їдальні випадково, помилившись. Вони мали б сидіти деінде, у Флоренції чи в Римі, поруч мали б стояти засмаглі чорняві слуги, і все розкішне світське товариство, незнайоме мені, мало б торохтіти та всміхатися від цих слів, яких я не розумів. Вони не мали б бути тут, де навколо нечутно метушиться Сікомб у своїх шкіряних кімнатних туфлях, а одна з молодих собак чухається під столом. Я сидів, згорбившись, у своєму кріслі, збентежений, спантеличений, привид за власним обіднім столом, тягнувся до горіхів і розколював їх у руках, щоб хоч якось виплеснути емоції. Рейчел усе ще була з нами, коли ми перейшли до портвейну та бренді. Точніше, сам я ні до чого не торкнувся, в той час як він пив і перше, і друге.

Він закурив сигару, діставши її з портсигару, який привіз із собою, і дещо зверхньо роздивлявся мене, доки я закурював люльку.

— Таке враження, що всі молоді англійці курять люльки, — зауважив він. — Кажуть, це корисно для травлення, та я чув, що люлька шкодить диханню.

— Як і бренді, — відповів я, — який ще й здоровому глузду шкодить.

Раптом мені згадався нещасний Дон, тепер похований на плантації, і те, як у молоді деньки, коли він натикався на одного собаку, якого особливо недолюблював, його шерсть на загривку ставала дибки, він підіймав хвіст і одним стрибком хапав його за горло. Я зрозумів, що він тоді відчував.

— Філіпе, якщо ви нас вибачите, — сказала Рейчел, підводячись зі стільця, — нам із Рейнальді ще багато чого треба обговорити, він привіз папери, які я маю підписати. Краще зайнятися цим нагорі, в будуарі. Приєднаєтеся до нас за мить?

— Не думаю. Я весь день був у роз’їздах, на мене ще чекають кілька непрочитаних листів. Тож на добраніч вам обом.

Вона вийшла з їдальні, він пішов слідом. Я чув, як вони підіймаються сходами. Коли Джон прийшов прибрати зі столу, я все ще сидів на місці. Потім устав і прогулявся садом. Я бачив, що в будуарі горять свічки, але штори були запнуті. Тепер, опинившись на самоті, вони могли говорити італійською досхочу. Вона, певно, сидить у низькому кріслі біля каміна, а він — поруч. Цікаво, чи розповість вона йому про нашу розмову минулого вечора, а також про те, що я взяв заповіт і зробив копію. Цікаво, що він їй порадив, що сказав робити і які це папери привіз показати та дати на підпис? Коли вони закінчать справи, то повернуться до розмов про Італію, про людей та місця, які обом їм знайомі? Чи приготує вона йому tisane, як готувала мені, і чи ходитиме кімнатою, щоб він міг споглядати? Цікаво, о котрій він залишить її кімнату й піде спати і чи подасть вона йому руку? Чи зупиниться він біля дверей, шукаючи приводу лишитися на довше, як повсякчас робив я? Чи, знаючи його настільки добре, вона дозволить пробути в себе допізна?

Я пішов гуляти парком, угору, до нової доріжки з терасами, потім униз, до стежки, і майже до самого берега, а потім назад, знову вгору доріжкою, де посадили молоді кедрові деревця, і знову вниз, я ходив туди й назад, аж доки не почув, як годинник на дзвіниці пробив десяту. Це був час, коли я мав покидати кімнату Рейчел. Чи піде й він у цей же час? Я підійшов і став на краю галявини, стежачи за її вікном. У будуарі все ще світилося. Я стежив і чекав. Світло все не гасло. Я зігрівся під час прогулянки, та тепер, попід деревами, повітря було прохолодне. Мої руки та ноги змерзли. Ніч стояла темна, не було чути ні звуку. Цього разу посивілий місяць не увінчував верхівок дерев. Об одинадцятій, щойно пробив годинник, світло в будуарі згасло, натомість загорілося в синій спальні. Якусь мить я почекав, а потім раптом обійшов будинок, минув кухні і західне крило та поглянув на вікно кімнати Рейнальді. Я відчув полегшення. Там також горіло світло. Я помітив його крізь щілину, хоч він і лишив ставні зачиненими. Вікно також було щільно зачинене. Я був певен, із відчуттям насолоди жителя островів, що до ранку він нічого не відчинить.

Я повернувся в будинок і піднявся сходами до своєї кімнати. Щойно я зняв куртку та краватку і жбурнув їх на стілець, як почув шурхотіння її сукні в коридорі, а потім тихий стукіт у двері. Я підійшов і відчинив. Вона стояла там, усе ще вбрана, все в тій же шалі на плечах.

— Я прийшла побажати вам на добраніч, — сказала вона.

— Дякую, — відповів я, — вам також.

Вона поглянула вниз і побачила грязюку на моїх чоботях.

— Де ви були весь вечір? — спитала вона.

— Гуляв парком, — відповів я.

— Чому ж не зайшли до будуару на чашечку вашої tisane?

— Мені не хотілося, — відрізав я.

— Ви просто смішний, — сказала вона. — Ви поводилися за обідом, як надутий школяр, який так і просить, щоб його відшмагали.