Розділ «20»

— Звісно ж, сьогодні середа, — сказала вона, — а щосереди Філіп не їздить і не ходить, він працює з рахунками у себе в конторі. Він чудово вправляється з числами і чудово знає, скільки витрачає, правда ж, Філіпе?

— Не завжди, — відповів я, — сьогодні, наприклад, я відвідав наш суд малих сесій, сидів на слуханні щодо одного хлопчини, який скоїв крадіжку. Його відпустили, наклавши штраф.

Рейнальді дивився на мене так само зверхньо.

— Не просто молодий фермер, а ще й молодий Соломон, — сказав він. — Я постійно чую про нові таланти. Рейчел, ваш кузен не нагадує вам портрет Іоанна Хрестителя роботи дель Сарто?[11] У ньому так само чарівно змішуються зарозумілість та невинність.

— Можливо, — сказала Рейчел, — я якось не задумувалася. Мені він нагадує тільки одну людину.

— О, ну звісно ж, — відповів Рейнальді, — та в ньому, безперечно, щось є і від пензля дель Сарто. Якось ви маєте обов’язково відлучити його від рідного дому та показати наші краї. Подорожі розширюють світогляд, і я хотів би подивитись, як він походжає галереєю чи церквою.

— Емброуз нудьгував і там, і там, — сказала Рейчел, — сумніваюся, що Філіп отримав би більше вражень. Ну то що, ви бачилися зі своїм хрещеним батьком на суді? Я хочу навідатися в гості до Пеліна разом із Рейнальді.

— Так, він був там, — відповів я, — і слав вам вітання.

— У містера Кендала просто чарівна донька, — сказала Рейчел Рейнальді, — трошки молодша за Філіпа.

— Дочка? Гм, справді? — відреагував Рейнальді. — Значить, ваш кузен не зовсім відрізаний від товариства юних леді?

— Аж ніяк, — засміялася Рейчел. — Кожна мати в районі шістдесяти кілометрів не спускає з нього очей.

Пам’ятаю, я окинув її лютим поглядом, а вона ще дужче розсміялася і, проходячи повз, щоб переодягнутися до обіду, поплескала мене по плечу. Ця звичка обурювала мене, я ще раніше нарік її жестом тітки Фібі, чим викликав такий захват, ніби зробив комплімент.

І саме тоді, коли вона пішла нагору, Рейнальді сказав мені:

— Дуже щедро було з вашого боку і з боку вашого опікуна надати кузині Рейчел утримання. Вона написала й повідомила мене про це. Це глибоко її зворушило.

— Це найменше з того, що ми були зобов’язані зробити, — сказав я, сподіваючись, що мій тон відіб’є будь-яке бажання продовжувати розмову. Я не збирався розповідати йому, що має статися за три тижні.

— Ви, певно, знаєте, — сказав Рейнальді, — що крім утримання, в неї немає жодних власних коштів, тільки те, що я час від часу для неї продаю. Такий приємний поворот неабияк на неї вплинув, та я думаю, з часом вона відчує потребу в світському житті, до якого так звикла у Флоренції. Тому, власне, я й не продаю віллу. Рейчел надто прив’язана до свого товариства.

Я не відповів. Якщо вона дійсно прив’язана до когось, то це тільки завдяки йому. До його приїзду Рейчел узагалі ні про кого не згадувала. Мені було цікаво, скільки в нього власних статків і чи дає він їй гроші з власної кишені, а не тільки те, що вторгував із продажу майна Санґаллетті. Як же правильно було з боку Емброуза не довіряти цьому чоловікові. Та яка слабкість змусила Рейчел обрати його своїм другом і радником?

— Звісно ж, — продовжив Рейнальді, — було б куди розважливіше, врешті, продати віллу і придбати для Рейчел маленькі апартаменти у Флоренції або побудувати будиночок у Ф’єзоле. В неї дуже багато друзів, які не хочуть її втрачати, і я один із них.

— Коли ми зустрілися вперше, ви сказали, — почав я, — що кузина Рейчел — жінка імпульсивна. Без сумніву, вона й досі лишається такою, тому живе там, де забажає.

— Безперечно, — відповів Рейнальді, — але природа її імпульсивності така, що не завжди робить її щасливою.