Розділ «20»

— Мені шкода, — промовив я.

— Рейнальді — мій дуже давній друг, і ви чудово це знаєте, — сказала вона. — Нам стільки всього треба було обговорити, ви ж маєте це розуміти, чи не так?

— Настільки давній друг, що ви дозволили йому лишитися в будуарі до одинадцятої? — запитав я.

— Ми розійшлись об одинадцятій? — сказала вона. — Я, якщо чесно, не помітила.

— Як довго він тут лишатиметься?

— Залежить від вас. Якщо ви людина цивілізована і запросите його, він залишиться десь на три дні. Але не більше. Йому треба повертатися до Лондона.

— Оскільки ви просите, я вимушений це зробити.

— Дякую, Філіпе.

Раптом вона поглянула на мене, її очі пом’якшали, а в куточку вуст промайнула тінь усмішки.

— У чому річ? Чому ви такий безрозсудний? Про що ви думали, крокуючи парком?

Я міг дати їй сотню відповідей. Як я не довіряю Рейнальді, як я не витримую його присутності в моєму домі, як я хочу, щоб усе було, як раніше, тільки я та вона. Натомість, без видимої на те причини, окрім хіба того, що я ненавидів усе, що обговорювали того вечора, я запитав:

— Ким був Беніто Кастелуччі, якщо вирішив подарувати вам квіти?

Із неї вирвався дзюркотливий смішок і, потягнувшись, вона обійняла мене.

— Він був старий, дуже товстий, і з рота в нього смерділо сигарами, а вас я дуже-дуже люблю, — сказала вона й пішла.

Я не мав сумніву, що вже за двадцять хвилин вона міцно спала, доки сам я слухав, як годинник на дзвіниці вибиває години, аж до четвертої, а потім поринув у неспокійний ранковий сон, який до сьомої ранку буває найміцнішим, аж доки безжалісний Джон не розбудив мене, як завжди.

Рейнальді лишався вже не три, а цілих сім днів, і за ці сім днів у мене не було приводу змінити свою думку про нього. Гадаю, найбільше я ненавидів його зверхність. Крива посмішка вигравала на його вустах щоразу, коли він на мене дивився, ніби я був дитиною, яку слід розважати, і чим би я не займався за день, він питав про це так, ніби цікавиться витівками школяра. Я вирішив не повертатися додому на обідні ленчі, а коли таки повертався і заходив до вітальні по обіді, ледь за четверту, то зустрічав їх разом, за розмовами неминучою італійською, яка при моїй появі змінювалася на англійську.

— Гляньте, робітник повернувся, — казав Рейнальді, сидячи, чорти б його побрали, в кріслі, в якому зазвичай сидів я, коли був на самоті. — І доки він бродив своїми землями і неодмінно слідкував, щоб кожен плуг рівненько стелив свою борозну, ми з вами, Рейчел, були за багато миль звідси, захопившись думками й фантазіями. За день ми й не поворухнулися, хіба раз прогулялися новою доріжкою з терасами. Середній вік має багато переваг.

— Ви погано на мене впливаєте, Рейнальді, — відповіла на це вона, — з вашою появою я геть запустила свої обов’язки. Жодних візитів, ніякого контролю за новими насадженнями. Філіп сваритиме мене за лінощі.

— Зате ви не лінувалися інтелектуально, — мовив він. — У цьому плані ми з вами пройшли стільки ж, скільки ваш молодий кузен прокрокував ногами. Чи сьогодні ви не ходили, а сиділи в сідлі? Молоді англійці вічно скачуть верхи, доки не випадуть із того сідла.

Я розумів, що він насміхається з мене — працьовитого дурника; і те, що Рейчел спробувала за мене заступитися, знову, немов учителька за учня, ще більше мене розгнівало.