Розділ «20»

— Чарівне обличчя, — сказав він, коментуючи картину, — ясні очі, гарний колір. Ви походите із вродливої сім’ї. Сам по собі портрет коштує небагато.

— Мабуть, що ні, — відказав я, — картини Лелі[8] та Неллера[9] на сходах, якщо хочете, можете глянути.

— Я помітив, коли спускався, — відповів він. — Для Лелі місце дуже вдале, та не для Неллера. Ця робота не з найкращих, хоча виконана тоді, коли художник був у розквіті своїх сил. Певно, закінчував уже його учень.

Я не відповів, прислухаючись до кроків Рейчел на сходах.

— У Флоренції, саме перед від’їздом, — сказав він, — мені вдалося продати для вашої кузини раннього Фуріні[10] з колекції Санґаллетті, яка, на жаль, поступово розсіюється. Вишукана річ. Висіла на сходах вілли, в місці, де світло найкраще підкреслювало її принади. Ви, мабуть, її не помітили, відвідуючи віллу.

— Найімовірніше, не помітив, — відповів я йому.

У кімнату зайшла Рейчел. Вона одягла сукню, в якій була на різдвяному обіді, та цього разу накинула на плечі шаль. Це мене потішило. Вона поглянула спочатку на одного, потім на іншого, ніби намагаючись прочитати з наших обличчях, як іде розмова.

— Я саме розповідав вашому кузенові Філіпові, — сказав Рейнальді, — як мені пощастило продати мадонну Фуріні. Дуже шкода, що довелося це зробити.

— Та ми вже звикли до цього, хіба ні? — відповіла вона йому. — Стільки скарбів не вдалося зберегти.

Мене обурило це «ми».

— Вам удалося продати віллу? — запитав я прямо.

— Поки що ні, — відповів Рейнальді, — насправді — саме тому я, власне, й приїхав зустрітися з вашою кузиною Рейчел — ми вже майже домовилися здати її в оренду на три чи чотири роки. Це вигідніше і не так остаточно, як продаж. Одного дня ваша кузина може захотіти повернутися до Флоренції. Вілла стільки років була її домом.

— Поки що я не маю наміру повертатися, — сказала Рейчел.

— Ну, може, й так, — відповів він, — буде видно.

Вона походжала кімнатою, а він усе не відводив від неї очей, і я благав небеса, аби вона сіла і він припинив витріщатися. Крісло, де вона зазвичай сиділа, стояло трохи далі від свічки, тому її обличчя залишалося б у тіні. Причина походжати кімнатою могла бути лише одна — показати сукню. Я трохи підсунув крісло, та вона не сіла.

— Уявіть собі, Рейнальді був у Лондоні цілий тиждень і навіть не повідомив мене про це, — сказала вона. — Я в житті так не дивувалася, коли почула від Сікомба, що він тут. Дуже нечемно з його боку було не попередити мене.

Вона всміхнулася йому, і він знизав плечима.

— Я сподівався, що сюрприз раптового візиту видасться для вас куди приємнішим, — сказав він, — неочікуване може бути як чарівним, так і навпаки, все залежить від обставин. Пам’ятаєте Рим, коли ми з Козімо прийшли, а ви саме одягалися на прийом до Кастелуччі? Наш візит вас явно дратував.

— Ох, але на те була причина, — розсміялася вона. — Якщо ви забули, я вам нагадаю.

— Я не забув, — сказав він. — Я пам’ятаю навіть колір вашої сукні. Бурштиновий. А ще Беніто Кастелуччі надіслав вам квіти. Я помітив його візитку, а Козімо — ні.