Розділ «48»

Фейд-Раута зауважив вагання і мовив:

— Навіщо відтягувати невідворотне? Ти просто затримуєш мене, не даючи змогу вступити у володіння цією брудною планеткою.

«Якщо це висувна голка, — міркував Пол. — То дуже хитра. На корсеті нема жодних ознак маніпуляцій».

— Чому ти мовчиш? — гукнув Фейд-Раута.

Пол продовжив кружляти, витиснувши лише холодну усмішку, коли почув непевність у голосі Фейда-Раути — свідчення того, що тиша його дратувала.

— Усміхаєшся, так? — запитав Фейд-Раута й стрибнув просто посеред речення.

Сподіваючись на легке вагання, Пол ледве встиг відхилитися від удару клинка й відчув, як кінчик дряпнув його ліву руку. Вражений раптовим болем, його мозок збагнув, що попереднє вагання було лише трюком. Суперник виявився сильнішим, ніж він сподівався. Будуть хитрощі всередині хитрощів, а в них — іще більше хитрощів.

— Дечому мене навчив твій любий Зуфір Хават, — сказав Фейд-Раута. — Саме він подарував мені твою першу кров. Як шкода, що старий дурень не дожив, щоб побачити це.

І тоді Пол пригадав, як Айдаго колись казав: «Покладайся лише на те, що бачиш у бою. Так тебе ніхто ніколи не здивує».

І знову вони, напівприсівши, обережно кружляли один навколо одного.

Пол зауважив, як радість повернулася до ворога, й здивувався. Невже подряпина означала для нього так багато? Хіба що на клинку — отрута! Але як це можливо? Зброю подали його люди, перевіривши перед тим. Вони надто добре навчені, щоб пропустити настільки очевидну річ.

— А жінка, з якою ти там розмовляв, — базікав Фейд-Раута, — маленька. Вона для тебе — щось особливе? Може, улюблениця? Вона вартуватиме моєї особливої уваги?

Пол і далі мовчав, перевіряючи внутрішніми чуттями кров із рани. Він відчув сліди снодійного на імператорському мечі. Пол налаштував власний метаболізм для боротьби з цією загрозою, щоб змінити молекули снодійного, але відчув сумніви. Вони приготували меч зі снодійним на клинку. Снодійне. Нічого особливого, щоб на нього реагував уловлювач отрути, але достатньо, щоб сповільнити м’язи, до яких воно торкалося. А його вороги заготували власні плани всередині планів, власний запас хитрощів.

І знову Фейд-Раута стрибнув, виставивши клинок уперед.

Усміх примерз до обличчя Пола. Він зробив повільний випад, неначе на нього справді подіяв наркотик, але останньої миті відскочив, штрикнувши руку нападника вістрям крис-ножа.

Фейд-Раута відскочив убік і геть, переклавши клинок у лівицю. І лише легка блідість на щоках видала біль від кислоти, яка проникла в рану від Полового ножа.

«А тепер хай завагається, — подумав Пол. — Нехай запідозрить отруту».

— Зрада! — заволав Фейд-Раута. — Він отруїв мене! Я відчуваю в руці отруту!

Скинувши маску мовчання, Пол мовив:

— Лише легка кислота у відповідь на снодійне в імператорському клинку.