Розділ «47»

— Неймовірно! — вигукнув Імератор.

Відьма поплескала Імператора по плечу схожою на клешню рукою. Вона нахилилася вперед і щось прошепотіла йому на вухо.

Імператор кивнув і мовив:

— Пять днів, Бароне. Скажіть, а чому вас не збентежила його відсутність?

— Але я хвилююся, Ваша Величносте!

Імператор і далі вичікувально дивився на нього. Превелебна Матір знову гигикнула.

— Я маю на увазі, Ваша Величносте, — сказав Барон, — що Хават у будь-якому разі помре протягом найближчих кількох годин.

Тоді він розповів про залишкову отруту й потребу в антидоті.

— Як розумно, Бароне, — сказав Імператор. — А де ваші небожі, Раббан і юний Фейд-Раута?

— Насувається буря, Ваша Величносте. Я відрядив їх перевірити периметр, аби фримени не напали під прикриттям піску.

— Периметр, — повторив Імератор. Здавалося, його рот скривився від цього слова. — Буря не досягне котловини, а фрименський набрід не нападе, доки я тут із п’ятьма легіонами сардаукарів.

— Звісно ні, Ваша Величносте, — сказав Барон. — Але ж не можна дорікати за надмірну обережність.

— Он як, — відказав Імператор. — Дорікати. Тобто мені навіть заїкатися не варто, скільки часу в мене забрала ця маячня з Арракісом? І про прибутки ДАПТу, які згинули в цій дірі? І про державні обов’язки та справи, які мені довелося відкласти — чи навіть скасувати — через цю дурню?

Барон потупив очі, наляканий гнівом Імператора. Він переймався делікатністю свого становища тут: сам-один, ще й повністю залежний від Конвенції та диктум фаміліа Великих Домів. «Він хоче вбити мене? — запитав сам у себе Барон. — Але ж він не може! Не тоді, коли в космосі зібралися всі Великі Доми й тільки чекають приводу урвати собі шматок прибутків із Арракіса».

— Ви взяли заручників? — запитав Імператор.

— Це марно, Ваша Величносте, — відказав Барон. — Ці божевільні фримени проводять погребальну церемонію над кожним, хто потрапив у полон, і взагалі поводяться так, наче вже давно мертві.

— Отже? — перепитав Імператор.

Барон чекав, зиркаючи в різні боки на металеві стіни салямліку й міркуючи про величезне віметалеве шатро навколо себе. Воно втілювало таке необмежене багатство, що навіть Барон був уражений. «Він привіз пажів, — думав Барон, — непотрібних палацових лакеїв, жінок і їхніх компаньйонок — перукарів, дизайнерів — усіх… усіх паразитів Двору. Усі підлещуються, плетуть інтриги, розділяють військові клопоти з Імператором… Вони прибули, щоб подивитися, як він залагодить цю справу, написати кілька епіграм про бої та вихваляти звитягу поранених».

— Можливо, ви просто ніколи не шукали потрібних заручників, — відрізав Імператор.

«Йому щось відомо», — розмірковував Барон. Страх каменем лежав у нього в животі, проте Барон щосили намагався відігнати думки про їжу. Це почуття дуже скидалося на голод, тому він кілька разів змушений був опанувати себе, щоб утриматися від наказу принести попоїсти. Усе одно тут немає нікого, хто виконав би його веління.