Розділ «45»

«Матір моя, — подумала Джессіка. — Так, Чані має право звертатися так до мене під час формальних привітань. Зрештою, вона подарувала мені внука».

— Я чула, що із січі Коануа привезли в дар тканини, — сказала Джессіка.

— Дуже приємна тканина, — підтвердила Чані.

— Чи Алія передала послання?

— Послань від неї немає. Але тепер на нашій січі все спокійно, й люди поступово звикають до дивності її статусу

«Чого ж вона так зволікає? — дивувалася Чані. — Трапилося щось дуже важливе, раз за мною відрядили ’топтер. А вона тепер веде мову про формальності!»

— Треба, щоб частину цієї тканини пустили на одяг для маленького Лето, — продовжила Джессіка.

— Як забажаєте, о матір моя, — відповіла Чані й опустила очі. — Чи є якісь новини про бої? — Вона зберігала непорушний вираз обличчя, аби Джессіка не зауважила її маленьких хитрощів — того, що питання стосувалося саме Пола-Муад’Діба.

— Лише нові перемоги, — відказала Джессіка. — Раббан надіслав нам обережні пропозиції про перемир’я. Його посланці повернулися без своєї води. Він навіть полегшив умови проживання мешканцям деяких сіл у падинах. Але вже запізно. Люди розуміють, що він зробив це зі страху перед нами.

— Усе відбувається так, як сказав Муад’Діб, — промовила Чані. Вона поглянула на Джессіку, намагаючись утримати свої страхи при собі. «Я назвала його ім’я, та вона не відреагувала на це. Ніхто не здатен розгледіти емоції на цьому відполірованому камені, що вона називає обличчям… але тепер воно аж надто непорушне. Чому вона така? Що трапилося з моїм Усулем?»

— Я б хотіла, щоб ми зараз опинилися на півдні, — сказала Джессіка. — Оази були такими чарівними, коли ми від’їжджали. Як не мріяти про день, коли вся земля може зацвісти?

— Земля там і справді чарівна, — підтвердила Чані. — Але в ній так багато скорботи.

— Скорбота — то плата за перемогу, — відказала Джессіка.

«Це вона так готує мене до скорботи?» — спитала себе Чані, а тоді сказала:

— Так багато жінок не бачать своїх чоловіків. Усі стали ревнувати, коли дізналися, що мене викликають на північ.

— Це я тебе викликала, — сказала Джессіка.

Чані відчула, як скажено загупало в неї серце. Вона хотіла затулити собі вуха, жахаючись того, що могла почути. Та вона примусила свій голос звучати рівно:

— Але під листом стояв підпис: «Муад’Діб».

— Я поставила цей підпис у присутності його командирів, — промовила Джессіка. — Цього вимагала необхідність.

Джессіка подумала: «Вона смілива, жінка мого Пола. Вона зберігає спокій навіть тоді, коли страх майже здолав її. Так. Вона може виявитися тією, хто потрібен зараз понад усе».